Cірі будні… Від них завжди хочеться втекти, сховатися в іншому світі, народитися за інших обставин. Головне, щоб це було щось «нове», «інше», зовсім не схоже на давно знайоме і звичне. Мені здається, що ця алергія на «буденність» явище настільки знайоме, що навряд чи знайдеться людина, яка бодай раз у житті не переживала подібного розчарування від зустрічі з одноманітністю.
Виходить, від синдрому «сірих буднів» марно шукати ліки? Або ж це просто звичка, яка стала для людини настільки близькою, що тепер передається по спадковості?
Справді, відчуття приреченості на буденність, відчуття того, що будь-яка справа рано чи пізно стане для тебе просто звичкою, такою ж одноманітною і сірою, як сотні інших, напевно, близьке і знайоме кожному.
Питання без відповіді
«Як же зберегти завжди цікавий і свіжий погляд на давно знайому буденність? І чи можливо це взагалі?» – питання, на які не існує відповіді за формою.
Дружні поради, настанови мудрих – усе це залишається теорією, в той час як життя ставить перед тобою запитання у вищій мірі практичні. І кожного ранку, прокидаючись, ти повинен відповідати на одну і ту ж репліку: «Для чого?».
Можна по-різному дивитися на цю ситуацію. Між тим, мені здається, що це одне із тих запитань, відповідати на яке рано чи пізно доведеться за всіма законами чесності. Довго себе обманювати не вдасться.
І що ж ти скажеш? Знову викрутишся відмовкою, що усе це філософія, усе далеко від життя і, взагалі, кому потрібно? Признаюсь, я довго не міг знайти аргументи на подібні слова. Здавалося, що це непробивна стіна житейської логіки.
Однак, з іншої сторони, я бачив як дійсно мудрі і великі люди все своє життя витрачають на те, щоб перед собою чесно відповісти на запитання, для нас у вищій мірі «теоретичні» і «філософські». І я думав: значить усе це не марна трата часу, усе це серйозно, насправді важливо.
Власне вся богословська наука (як і чесна філософія), від найперших її витоків, при такому підході успішно може бути названа надто високою і малокорисною теорією.
Але реальність інша – ця теорія написана найбільшими практиками істинної людяності, тими, чий подвиг вимірюється не кількістю опублікованих праць, а рішучістю у жертовному служінні Істині!
І ось, коли я почав уважніше придивлятися до свого серця, до тих людей, які відкидали всіляку високу теорію, то зрозумів, що теорії насправді дуже мало!
Набагато більше філософів і мрійників якраз серед тих, хто відкидає практичну значущість слова.
Якщо придивитися, то частіше зустрічаються люди, які відмовляються від будь-якої теорії через власну самодостатність, самовпевненість і самозакоханість, ніж через щире слідування простоті і відкритості.
Перший крок
Тоді я збагнув, що це перший крок до життя за звичкою, коли я відмовляюся вслухатися у світ навколо. Я відкрив у собі, що коли я починаю відчувати, що мій друг, учитель, колега, ближній стає для мене нецікавим – значить моє серце ступило на шлях гордого самообмеження. Значить, я втратив слух. Не фізіологічний, а людський, слух людяності!
Будь-яке відчуття того, що навколо сірий і гнітючий світ буденного, – це проблиск гордині. Значить, мій погляд відвернувся від наповненого непізнанною красою світу, і зосередився виключно на собі.
У мене з’явився новий ідол – Я, найпрекрасніший, найоригінальніший, най… І це справді реалії життя, від яких ти не втечеш: кожен може або пізнавати в навколишньому світі образ Творця, або фарбувати його у барву свого настрою, стану, переживання, всюди накладаючи відбиток свого я.
І нецікавий, гнітючий саме той світ, у якому більше кольору людської гордині. Ось що набридає, ось що давить буденністю – самозакоханість!
Я думаю, що людина у більшій мірі живе навіть не в тому світі, який вона сама створює навколо себе, а в тому, який вона бажає бачити навколо. Якщо для мене світ наповнений випадковостями, збігами, обставинами, то це світ, у якому немає місця для Творця, світ випадковий, нецікавий і приречений.
Але як тільки ти починаєш пробиватися крізь зовнішню випадковість і незрозумілість обставин, як тільки ти наважуєшся визнати, що твоє життя має сенс і твоя поява у світі не збіг обставин, не помилка природи – одразу ж погляд твій змінюється.
В цьому і проявляється людяний погляд на світ – це погляд натхнення, а не розчарування! І ти не повинен нікому доводити, що маєш право на існування! Ти вчишся у кожній випадковості, у кожній події пізнавати мудрий задум, який, не зважаючи на зовні абсолютну незрозумілість і нелогічність того, що відбувається, все ж зберігає світ у красі і гармонії.
І з часом ти розумієш, що навколо тебе просто дійсність, яка постійно змінюється, постійно перебуває в русі і несе в собі всього лиш відбиток реальності – справжньої, дійсно значущої, істинної. Далі більше!
Виявляється, що ти теж у собі носиш образ причетності до цієї реальності. Виявляється, що ти можеш зберігати здатність залишатися людиною навіть у найскладніших обставинах. У тебе завжди є вибір. А це і є образ Творця, який носить в собі кожен із нас.
Інколи пригнічує глобальність – світ сповнений несправедливості, зло часто торжествує, людство скочується у моральну прірву. Одначе і тут натхнення повинно сповнювати серце рішучістю іти дорогою добра. В глобальному плані, можливо, не все так добре, але в плані конкретної людини – завжди є можливість для покаяння, виправлення помилки, і рух світу, в принципі, не має значення.
Шлях християнства
У тебе свій шлях. Християнство перевернуло уявлення про реальність і з часу пришестя у світ Спасителя на першому місці стоїть не реальність світу, а реальність конкретної людини! Православ’я відкриває перспективу особистості. Ми маємо право тепер не змішуватися зі світом, а протистояти навколишньому, суперечити йому, противитися і перемагати!
Навіть коли весь світ ставить перед тобою нездоланну стіну залізних аргументів, всеодно потрібно пробиватися крізь терна до зірок, іти до мети. Потрібно постійно у пам’яті тримати непереможний аргумент – Сам Бог прийшов і постраждав конкретно заради мене, Він повірив у мене, Він довів, що відповідає за Своє творіння, любить мене.
Якщо ж інколи навколо не вистачає світлої барви, то слід не боятися її додати. Для цього у нас є три вірних пензля – віра, надія, любов!
У світі бракує натхнення?.. Чи, може, бракує погляду, що несе в собі це саме натхнення? Проникнути у природу цього відчуття складно. Однак мені здається, що натхнення не черпається десь із зовні. Натхнення – це рішучість побачити у світі те, що відмовляється визнавати гордий розум.
Простіше все залишити на своїх місцях, все осудити, все затьмарити. Простіше сказати, що мій сусід надто цікавиться чужими справами, мій друг ненадійний, а весь світ іде до гіршого. Винести вердикт і відгородитися. Так справді простіше, звичніше, зрозуміліше.
Апостольський подвиг
Одначе коли в подібних ситуаціях я згадую подвиг апостольський, подвиг першої проповіді християнства, то я розумію, що простіший шлях історія не виправдовує. Його осуджує і правда, і совість, однак в теорії. Інша справа живий приклад.
Тоді, на зорі нової ери, учні Христа опинилися у ситуації, коли їх оточував абсолютно чужий і навіть ворожий світ. Їм потрібно було звертатися до людей, для яких слово про Спасителя було спокусою і безумством.
Важко навіть уявити собі яких зусиль коштувало кожного дня виходити на вулиці, роздоріжжя, площі і говорити про речі абсолютно противні тій обстановці, яку люди бачили навколо.
І хто б міг тоді подумати, що слова простих рибалок із окраїни світової імперії через якихось три століття полонять її, а потім, пройшовши крізь тисячоліття без жодного натяку на пристосуванство, будуть переможно свідчити про те ж Воскресіння Того ж Спасителя. Це факт історії і його заперечувати просто неможливо!
Звичайно, не визнавати у цій справі Божественного Промислу було б злочином проти істини, однак Творець ніколи не примушує людину, Він входить у серце відкрите для Нього. А тому і не чесно було б говорити в цьому випадку тільки про Божественну енергію.
Без сумніву, тут була і людина, була відповідь серця на запит Творця. Що ж це за відповідь? Це те ж саме натхнення, рішучість іти проти дійсності, змінювати її, вірити у саму можливість цієї зміни, бачити навколо сліди мудрого замислу Творця, які потрібно оновити, заново відкрити.
Я думаю, що саме це відчули апостоли в день, коли вони Божественною Силою пізнали своє покликання стати проповідниками Євангелія.
Для нас же сьогодні важливо зрозуміти одне – це апостольське натхнення, до кінця пізнати сутність якого наука просто не може, не залишилося всього лиш фактом історії. І сьогодні цей шлях відкритий для кожного серця. Це та міра людяності, наповнити яку покликана кожна особистість!
І сьогодні наше серце може і повинно горіти тією ж рішучістю, тією ж сміливістю і бадьорістю погляду на світ. Повірити у те, що переді мною не мозаїка випадковостей та збігів, а дбайлива рука Творця. Побачити той слід добра, що захований під нагромадженням звичок, помилок та випадкових рухів. Почути у кожному слові відповідь на пошуки серця.
І все це лиш погляд… рішучість… натхнення… Усе це Людина… однак аж ніяк не необхідне!
Роман Савчук
