«Агресія – це вимушена, погано контрольована, енергозатратна психічна захисна реакція »
(А. Ленглі).
В нашій культурі прийнято до агресії ставитися погано. Агресивних людей засуджують, в собі агресивність намагаються перебороти, не дати їй проявитися, а якщо, не дивлячись на всі зусилля, стриматися не вдалося, то сором і відчуття провини не змусять себе довго очікувати. Оцінювати будь-яку емоційну реакцію, у тому числі і агресію, як погану, негативну не варто.
Перш, ніж починати боротися з нею або позбавлятися від неї, потрібно розібратися, про що йде мова. Так, в агресивному стані мало приємного, але бувають ситуації, коли агресія просто необхідна для захисту себе, своїх близьких або слабких, для відстоювання своїх інтересів або ідеалів, своєї релігійної гідності. У момент сплеску агресії ми мобілізуємося, концентруємося, стаємо сильнішими і, деколи, добиваємося більших результатів, ніж в спокійному стані. І тоді ми можемо подякувати собі за те, що під час «каральних операцій» проти своєї агресивності, трішки її все-таки залишили – про всяк випадок.
Як правило, агресія буває наслідком внутрішньої напруги, якій необхідний вихід. А причини цієї внутрішньої напруги можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, якщо людина не дотримується режиму, не висипається, не відпочиває, то її нервова система може не витримати постійних перевантажень і стресу. І ось людина починає реагувати на якісь незначні речі, на які у нормальному стані не звернула би ані найменшої уваги. Звуки, світло, колір, запахи – її все дратує, а від роздратування до агресії – один крок. Те ж саме з нами відбувається, коли ми голодні або погано себе почуваємо. Я жодного разу не бачила, щоб людина з гострим зубним або головним болем мило посміхнулася у відповідь на бажання оточуючих з нею поговорити або попросити її надати яку-небудь послугу. Швидше вона злобно виблискуватиме очима на докучливих, неохочих їй поспівчувати людей і попросить дати їй спокій .
Всі ці приклади відносяться до фізичних причин напруги, що виливається в агресію. Ми бачимо, що людина у наведених вище випадках злиться не тому, що вона «зла та погана», а тому що їй погано. Тут же можна згадати такі чинники, як загазованість наших вулиць, рівень шуму, що перевищує допустимий, перенаселеність, яка особливо сильно відчувається в суспільному транспорті в час пік. Це, так зване, агресивне навколишнє середовище, яке безумовно, не покращує наше самопочуття і настрій. Але не можна сказати, що людина в цих випадках не відповідає за свою агресивність. Так, іноді ми не можемо змінити обставини нашого життя, але поклопотатися про те, щоб не доводити себе до нервового зриву — це наша відповідальність. Як? – це вже інше питання. Хто хоче знайти вихід, шукає способи, а хто не хоче – причини.
Є ще одна група причин, які викликають у нас внутрішню напругу. Вони не пов’язані з нашим фізичним станом – це соціальні причини. Відомо, що у кожної людини є свої власні особисті психологічні межі, свій особистий простір – зона, куди не допускаються навіть найближчі люди. В особистий простір, наприклад, входить межа наших відчуттів, наші думки, потреби і бажання, наша віра, наші стосунки – ми не зобов’язані ні з ким цим ділитися і ні перед ким звітувати, якщо тільки самі не захочемо (наприклад, на сповіді). Коли ми спілкуємося один з одним, то вільно або мимоволі можемо «залізти в чужий город». Випадково упущена фраза подруги: «Невже він тобі подобається? Він же такий непривабливий!», може дуже боляче зачепити закохану дівчину. Сказане до слова: «Як ти можеш так думати (або в це вірити) – це ж повна нісенітниця!», ранить в саме серце, якщо мова йде про щось для нас важливе або навіть священне. Приклади можна продовжувати наводити до безкінечності, головне – господареві «городу» дійсно не сподобається будь-яке непрошене вторгнення на його територію, і є велика вірогідність, що він захищатиме свої межі, часом досить агресивно.
Що ж робити? Не спілкуватися? Спілкуватися, але бути готовими зустріти відсіч, якщо ми проявили необережність або нечуйність, а також чітко позначати і, при необхідності, відстоювати свій особистий простір… звичайно в пристойних фразах.
І ще є одна дуже велика група причин нашої агресії – це психологічні причини. До них належать: неадекватна самооцінка, незрілість особи, комплекс неповноцінності, різні внутрішньоособові конфлікти та інше. У всіх вище перелічених випадках людина носить усередині себе міну сповільненої дії, і вибухнути вона може у будь-який момент. Але людина не завжди може самостійно розібратися з цими психологічними причинами. Тому, якщо ви добре себе почуваєте, у вас все гаразд із стосунками, але при цьому бувають «безпричинні» спалахи агресії, не мучте себе і своїх близьких, зверніться до психолога — з цим можна щось зробити!
Окрім агресії (психічної захисної реакції) буває ще злий намір, маніпуляція, зло. Там може не бути емоцій, а є тверезий розрахунок, що дозволяє отримати свою вигоду. Людей, які грабують, вбивають заради грошей, здійснюють підлість, не завжди правильно називати агресивними. Не варто плутати агресію і крадіжку, зраду, вбивство. Як це не страшно, заподіюючи біль іншим, люди можуть нічого не відчувати. Але не поспішайте їх засуджувати.
Існує така закономірність: людина здатна на такий ступінь насильства, який вона випробувала на собі сама, або при якому вона була безпосереднім свідком. Адже якщо дитину били і принижували або на її очах заподіювали страждання її близьким, це не може не залишити страшний слід в її душі, в її серці. І якщо насильства в її житті було дуже багато, то її серце, щоб не розірватися від болю, перестає відчувати, ніби впадає в анабіоз – воно живе, але не подає ознак життя. Це не виправдовує жорстокі вчинки, здійснені людьми, які втратили здатність відчувати, але це пояснює, чому вони це роблять. А ще це примушує нас задуматися про нашу відповідальність перед власними дітьми: що вони бачать і чують? Як ми ставимося до них, до себе, до інших?
Краснікова Ольга Михайлівна
Институт христианской психологии
Переклад українською – газета: “Волинь Православна”, 2012, №8
