Серед безлічі храмів Православної Церкви є один, історія якого нерозривно пов’язана з євангельськими подіями. Храм святого Петра і праведної Тавіфи в Яффі зведений на місці поховання благочестивої вдовиці Тавіфи, про яку розповідається в Діяннях апостольських (Дія. 9: 36–42).
Цю історичну ділянку землі в Яффі ще в 1868 році придбав для Руської духовної місії її начальник – архімандрит Антонін (Капустін). Ще через 20 років тут у присутності великих князів Сергія і Павла Олександровичів і великої княгині Єлисавети Феодорівни відбулася закладка храму. У 1894 році патріарх Єрусалимський Герасим освятив храм в ім’я святого апостола Петра.
Про сьогоднішній день храму в Яффі розповідає ключар подвір’я протоієрей Ігор Пчелінцев.
– Отче Ігоре, добре відомо, що в середині XIX сторіччя Яффа була жвавим морським портом, куди прибували з Одеси пароплави з православними паломниками. Для них відвідини храму в Яффі були першою зустріччю зі Святою Землею і Руською духовною місією. Яке нині значення цього храму?
– Я б хотів відмітити, що ще не втрачене значення Яффського приходу як форпосту Руської духовної місії на Святій Землі. Ця ділянка – найближча до головного ізраїльського аеропорту «Бен-Гуріон», і багато паломників, зійшовши з літака, відразу приїжджають сюди. Для них саме тут відбувається перша зустріч з православними святинями. Інші покладають в храмі прощальний уклін Святій Землі перед виїздом на Батьківщину.
Важливе те, що за останніх 20 з невеликим років ділянка в Яффі стала місцем духовного тяжіння для наших колишніх співвітчизників, що нині живуть в Ізраїлі. Вони приїхали з різних республік колишнього Союзу, живуть в різних містах і селищах поблизу Тель-Авіва і Яффи, і їх об’єднує наш прихід. Ці люди тут сповідаються, причащаються, їх діти ходять в недільну школу. Є у нас недільний клас і для дорослих, який відвідують багато прихожан. На великі свята в храм приїжджають люди з віддалених куточків Ізраїлю, тому що для православних жителів значної частини країни немає іншого храму, де богослужіння було б їм зрозуміле і доступне. Велика частина православних ізраїльтян їздить на служби в Троїцький собор духовної місії і в Горненський монастир, а інші – до нас. Богослужіння в Яффі відвідують цілі сім’ї з Ейлата, Беер-Шеви і її околиць, з міст Ашкелона, Ашдода.
Знаю, що в багатьох містах Ізраїлю є православні християни, які збираються сім’ями для молитви або створюють гуртки по вивченню Священного Писання. Храм став місцем духовного життя цих людей. Вони тягнуться до своєї рідної Православної Церкви.
Тут вони знаходять сили переживати ті складнощі, які їх оточують в сучасному світі в цілому і в Ізраїлі зокрема, тому що життя тут не таке вже легке. Отже специфіка храму на нашій ділянці в тому, що він, по суті, є приходським.
– Ваша паства – це переважно іммігранти? Чи богослужіння також відвідують корінні жителі Ізраїлю?
– У православних арабів, що відносяться до пастви Єрусалимського Патріархату, є в Яффі два свої приходи; окрім арабського богослужіння там також є служба на румунській і російській мовах. У клірі Єрусалимського Патріархату є митрополит Яффський і достатня кількість священнослужителів.
Наші прихожани в основному росіяни, молдавани, грузини, а також жителі інших республік колишнього СРСР, які, або приїхали сюди, будучи хрещеними, або вже тут прийшли до Христа.
Більшість населення південної частини Тель-Авіва, що давно з’єднався з Яффою, складають етнічні євреї – вихідці з Узбекистану. В основному це прихильники іудаїзму, але серед них є ті, хто, не дивлячись на не таку значну православну присутність в Узбекистані, ще там стали християнами. Ці люди з живою вірою. Пригадаємо, що в 50–60-х роках XX століття в Середній Азії жили сповідники: отець Борис (Холчев), владика Єрмоген (Голубєв), Алма-Атинський владика Іосиф і багато інших, які, думаю, запалювали вірою серця людські.
У нас в храмі також багато православних грузин. Знаю, що є певні складнощі у відносинах між державами, але тут ми знаходимося в іншому середовищі. Ці люди виїхали з Грузії, маючи родичів-євреїв. Багато з тих, хто мав єврейське коріння, повернувся до життя в єврейській релігійній традиції, а хто був православним, той ним і залишився. І дітей прагнуть виховувати в Православ’ї, наскільки це можливо. І ці люди дуже потребують православного храму.
– Ймовірно, національне різноманіття породжує деякі складнощі в спілкуванні прихожан?
– Складнощі виникають на мовному рівні. Якщо говорити про грузинів, то, на жаль, я не володію грузинською мовою, а ці люди, особливо їх діти, говорять або на івриті, або на грузинській. Російська мова для них вже зовсім іноземна. Сповідатися на російській вони вже не можуть. Та ж ситуація з багатьма молдаванами, які прожили тут по декілька років.
Намагаємося знайти способи вирішення проблеми. Я попросив одну жінку-молдаванку, яка добре говорить російською мовою, написати основні гріхи і основні слова, які вживаються на сповіді. Вона списала півзошита, і я вивчив його, знайомлячись таким чином з молдавською мовою.
Зрештою, зрозуміло, я керуюся міркуваннями вищого євангельського милосердя. По обличчю людини видно – кається вона чи не кається. Очі говорять правду, навіть якщо людина нічого не може сказати.
Для дітей іммігрантів, народжених в Ізраїлі, незнання мови – велика проблема. Більшість з них не хочуть втрачати російську мову, тому ми в недільній школі ввели курс російської мови, викладаючи її, як можемо. Цим в основному займається моя дружина і ще декілька жінок-педагогів. Але я вже бачу, що між собою ці діти говорять тільки на івриті.
Типова ситуація: людина приходить на сповідь, називає гріхи на російській мові, а записочка з переліком гріхів, яку вона читає, написана на івриті. Не для того, щоб батюшка або ті, що оточують не змогли прочитати, а тому, що ця людина вимушена вдаватися до подвійного або навіть потрійного перекладу, оскільки на івриті їй спілкуватися набагато легше.
Думаю, потрібно розглядати варіант перекладу частини молитов на іврит. Не для використання цих текстів на богослужінні, а щоб люди краще розуміли сенс молитов і самі молилися на тій мові, на якій їм зручніше.
– Що ще, на ваш погляд, можуть робити приходи Православної Церкви за кордоном для того, щоб допомогти прихожанам зберегти свою національну ідентичність?
– Мова – це основне. Важливо також зберігати національні традиції. Думаю, це могло б бути одним із завдань культурного центру при храмі. Представники різних національностей могли б себе тут творчо реалізовувати, підтримуючи свою культурно-національну основу. Поки не знаю, наскільки можливо це у нас в Яффі. Разом з тим очевидно, що українці і грузини дуже трепетно ставляться до свого коріння. Думаю, вони свою ідентичність не втратять.
– Як складаються відношення з арабськими православними общинами Яффи? Чи вшановують православні араби праведну Тавіфу, гробниця якої знаходиться на території православної ділянки в Яффі?
– Вони її дуже вшановують, і в день її пам’яті з’їжджаються православні араби декількох приходів – з Лода (Лідди), Рамле, Яффи. Співають молитви, читають Апостол і Євангеліє на арабській мові. Іноді православні араби заходять до нас на інші святкові богослужіння.
З XIX століття, коли почала діяти Руська духовна місія, ситуація, звичайно, трохи змінилася. Тоді Яффа була християнським містом, християнське населення чисельно перевищувало мусульманське. Зараз в старій Яффі ще зберігається одинадцять християнських храмів різних конфесій. Деякі, як шотландська церква, закриті, але є шотландська школа, причому, носить ім’я святої Тавіфи. Дуже багато прихожан у католиків. У них тут декілька храмів і монастирів, є католицькі школи, причому вони, як, наприклад, французький католицький коледж, вважаються за найбільш престижні учбові заклади в Ізраїлі. У деяких наших прихожан діти навчаються саме там. Потрапити в таку школу непросто, а «вилетіти» звідти дуже легко. Якщо в звичайній ізраїльській школі дисципліна шкутильгає, то там за три зауваження учня просто відчисляють.
Є тут і уніати – греко-католики, що здійснюють свою місію серед арабів. Як мені говорили, у греко-католиків найчисленніша паства серед християнських общин в Палестині. Є маронитські храми, протестантські і подвійні приходи Яффської митрополії – з храмом Георгія Побідоносця, де здійснюється арабське богослужіння, храмом Михаїла Архангела, де теж арабський прихід, і при них діють невеликі приходи в юрисдикції Єрусалимського Патріархату.
За сто років дуже багато православних християн Святої Землі виїхали в еміграцію. Греки – до Греції, араби – до Америки та Європи. Я знаю, що в Америці, наприклад, є великі православні общини і величезні храми, де богослужіння здійснюється вже англійською мовою замість арабської.
Думаю, що зараз завдання місіонерської роботи серед арабів-християн не є для нас головним пріоритетом. Тепер тут живуть сотні тисяч наших співвітчизників, і хоча, звичайно, за канонами – це паства Єрусалимського Патріархату, але вони тягнуться до нас. Переконаний, що в цій ситуації ми повинні прикладати максимум зусиль для того, щоб вони не були духовно залишені. Подумайте: у Ізраїлі є цілі міста з православним населенням, але у них немає храму, немає священика.
Мене дуже порадувала звістка про те, що в Беер-Шеве – місті, де, напевно, половина населення – це колишні наші співвітчизники, жителі самі просили дозволити їм побудувати храм. Наскільки я знаю, питання вже позитивно вирішене, і священика – клірика Єрусалимської Церкви – направили навчатися, щоб він, ознайомившись з російською мовою та культурою, духовно опікувався православними християнами, що живуть на межі великої пустелі Негев.
Розмовляла Ольга Кирьянова
Переклад “Волинь Православна”, 2012, №10
