Я часто злюся. На близьких, коли мене не розуміють. На людей, які стоять на моєму шляху і заважають мені поспішати. Я сильно серджуся, читаючи новини. Я злий на зиму, що вона триває нескінченно довго. Я злюся на самого себе, що ліниво пишу ці рядки. Я злюся, нарешті, на те, що злюся. Що це – гріх? Хвороба? Аномалія?
Злість не завжди зло
Розпочну з однієї історії, яка дуже вплинула на мої уявлення про злість. Багато років тому я був педагогом і відпочивав у одному літньому сімейному таборі. Там тихо зненавидів одну жінку, вчительку молодших класів. Її авторитарна поведінка з дітьми порушувала моє відчуття гармонії. Вона всіх виховувала і повчала, вона шуміла, гірше за те — вона і мені робила зауваження. Як я зрозумів, вона мене вважала за ледаря, у відповідь я лінувався демонстративно. Я сідав від неї подалі. Якщо вона опинялася поряд за столом, у мене псувався апетит. Я був би щасливий, якщо б вона назавжди зникла.
І ось — там були загальні збори, де можна було про це сказати. Одного разу ввечері я, не без страху, розповів про свої відчуття групі дорослих, де була присутня і моя мучителька. За мною заговорили й інші: з’ясувалося, що не одного мене вона так дратувала. І тут настав зворотній момент: ця жінка заплакала. І в мені щось перевернулося, причому за секунди. Я побачив її абсолютно новими — м’якшими — очима. До того я відчував себе нещасною жертвою, а її – страшним тираном. А тут навіть її ненависне обличчя змінилося в моєму сприйнятті — причому назавжди – і стало людяним і гарним. Ні, мої минулі реакції не зникли, і ми з нею не стали друзями. Але потім я її зустрічав з цікавістю, дихав в її присутності легше і вже не думав: ось би її не було зовсім.
Звичайно, це не рецепт, як поводитися. Казати правду просто заради того, щоб казати правду — небезпечно. Проте, для мене це був важливий урок конструктивної агресії: якби я не висловив свою злість і продовжував мовчати, я б і сьогодні згадував про жінку з ненавистю і презирством і не знав би щось важливе про себе самого.
Дар злості
Згідно з деякими теоріями розвитку, немовля може виявити своє Я, окреме від мами, тільки за допомогою агресії. Якщо це певно, значить, сила, що народжує злість, будує рамки особи – і іноді захищає їх від посягань за допомогою твердого сказаного «ні», як деякі тварини за допомогою агресії захищають свою територію. Що ще дивовижніше, злість – дуже етичне відчуття: це нормальна реакція на несправедливість (зрозуміло, тут відразу потрібно додати: на «несправедливість як я її розумію», — тисячі разів переконуючись в тому, що інші розуміють її зовсім не так, але це інше питання). Це цілком можна спостерігати вже у малюків в пісочниці. Злість говорить мені, що в житті щось неправильно, і підштовхує це виправити.
Ще одне філологічне зауваження: слово «агресія» походить від латинського aggredior — підійти до когось, щоб напасти, поговорити, порадитися, щось розпочати. Значить, тут є не тільки бажання зруйнувати, але і активність, ініціатива, прагнення вступити в контакт.
Отже злість — подобається нам це чи ні — невіддільна від життя. Без неї людина була б пасивною і байдужою рослиною, готовою зі всіма погоджуватися, байдужою до несправедливості, тією, що уникає зіткнення з іншими. Якби в інших випадках – коли на моїх очах творять мерзоту – я б не відчував злості, я просто не був би людиною. Раніше я думав, що краще б злості зовсім не було, але тепер уже не можу так думати: це було б втратою чогось украй важливого.
Преподобний Іоанн Лествічник говорить: «Бог не є творець зла; тому помиляються ті, які кажуть, що деякі з пристрастей природні душі, не розуміючи того, що ми самі свої природні властивості до добра перетворили на пристрасті… по єству є в нас і гнів, але на древнього цього змія, а ми вживаємо це й проти ближнього…»
Обережно, зловживання
Звичайне слово «агресія» асоціюється з такими речами, як розбиті вікна, краплі крові на асфальті, образи, бійки, вбивства, помсту, війни. І це зрозуміло: такі і багато інших жахливих речей є вираженням тих самих відчуттів. Агресивні емоції неприємні і вимагають «розрядки». Тому можна від них позбавитися, створивши собі ворога і напавши на нього. Що ще гірше: розрядитися зручніше на тому, хто в різних сенсах слабкіший за тебе – і тут завжди страждають найбільш незахищені. Крім того, «етична» емоція злості, реакція на несправедливість, наполегливо вимагає етичного виправдання, відчуття власної правоти. Так, при колективних лиходійствах у всі часи кати вважали себе за праведні жертви, які «не могли інакше» захищати справедливість. Це нам всім дуже добре відомо: з історії, з новин, з нашого власного досвіду ката і жертви.
Так, як будь-який дар, у тому числі любов, «дар злості» небезпечний, він легко перекручується і породжує усіляке зло. Але де починається зло? Щоб в цьому розібратися, спершу варто відокремити переживання від поведінки. Відчуття агресії (гнів, роздратування, злість…) я не можу контролювати безпосередньо. Зате я, як правило, можу вибирати дії своїй злості: я можу їх стримувати, можу миттєво випустити назовні або можу зупинитися і подумати, що з ними робити. Саме у цій точці здійснюється етичний вибір, саме тут злість може стати злом і гріхом – а може і не стати.
Якщо злі відчуття неминучі, на практиці для нас важливе тільки одне питання: що ми з ними робимо? Можливо, достатньо їх просто стримувати? Цьому всіх учать в дитинстві, і уміння контролювати агресивні імпульси абсолютно необхідно, щоб жити з людьми, не потрапити у в’язницю і не руйнувати все навколо. Проте при тривалому вгамуванні сильних відчуттів людина теж руйнує – саму себе. Справедливо сказано, що депресія — це агресія, направлена на себе.
Мабуть, існує третій шлях: шукати для цих неприємних відчуттів конструктивне застосування — долати перешкоди, сміливіше спілкуватися, перебудовувати зовнішній світ, коли це можливо?
У пошуках хорошого гніву
Отже, злість – важливий індикатор, червоний сигнал. Він говорить: щось не так в світі або в мені самому. І це могутній двигун: оскільки жити із злістю украй неприємно, вона примушує щось робити, кличе до боротьби і подвигів. Але що саме робити – на це питання злість не дає відповіді.
Перш за все, потрібно чесно ставитися до своїх відчуттів. Не варто посміхатися і говорити собі: «Я повний миру і любові», — якщо ти сердишся. Звичка себе обдурювати даремно не проходить. І проклинати себе за те, що злишся, не варто.
Зрозуміло, слід говорити «стоп!» бажанню негайно заспокоїтися. Саме у цій паузі може здійснюватися моя свобода і відповідальність. Тут потрібний розум і, що ще важливіше, любов. Так, парадокс полягає в тому, що добре виражати агресію можна тільки тому, кого ти любиш, тільки тоді, коли агресію врівноважують турбота про іншого або співчуття. У тій історії з літнього табору був важливий контекст: присутні розуміли, що я говорю про свою ненависть не щоб принизити і скрушити ворога, а щоб загальне життя стало краще. Це розуміють люди в шлюбі, в общинах, в психологічних групах, де є міцні зв’язки і тому можна виражати ненависть, знаючи: у наступний момент ми не розбіжимося, ляскаючи дверима. Тоді я говорю іншому: «Я хочу жити поряд з тобою краще, і саме тому мені доведеться сказати, що я ненавиджу такі-то і сякі-то речі. Я не можу жити з каменем за пазухою». Це ризиковано – але стосунків без ризику не буває. Зовсім інша ситуація, якщо я злюся на незнайомця в метро; майже в ста відсотках випадків краще, що можна зробити, це стримати прояви агресії і промовчати. Але з близькими і ближніми це не так. Тут можна ненавидіти, не руйнуючи, і потім порозумітися, прощати і отримувати прощення і жити далі.
І злість часто кличе нас стояти за справедливість: говорити про те, про що всі мовчать, виправляти неправду, бути разом з жертвами. Навіть якщо я мало що можу зробити і сумніваюся в чистоті моїх мотивів. Зрештою за злістю стоїть інтуїтивне переконання в тому, що світ, (враховуючи мене самого), може і має бути кращим.
Михаїло Завалов
Переклад “Волинь Православна”, 2012, №7
