Чому ми називаємо Євангеліє Новим Завітом? Завіт означає договір, угода Бога і людей. У чому новизна стосунків людей з Богом після смерті і воскресіння Христа? І чого вимагає ця нова угода з Богом від сучасного християнина? Пояснює біблеїст Андрій Десницький.
Християнство – на перший погляд відразу про все. Це і паски до свята, і дзвони, і хрещенська вода, і хусточки жіночі… або узяти глибше: це сокровенна мудрість старців в далеких скитах, велике мистецтво іконопису, символіка хрестово-купольного храму… А ще – це відточеність догматичних формулювань, глибина піснеспівів, велич таїнств, строгість ієрархії, багатство народної культури, багатовікова історія. І головне, не забути: віра, надія і любов, але любов найголовніша.
Але як зв’язати все це воєдино? Адже є свої звички, правила і обряди в інших релігіях, та і не у всіх християн вони однакові, навіть якщо брати тільки православних: у Греції дещо не так, як у нас, і в Сербії не зовсім так, і в Грузії… І про любов у наш час не говорить тільки ледачий. За що хапатися, як відрізнити золото від підробки? Всього не перепробуєш, життя не вистачить, треба починати з головного.
«У християнстві головне – Сам Христос», скажуть нам, і скажуть цілком вірно. Але паска, хусточка або молебень – вони ось, відчутні і зрозумілі, а як зустріти Христа? Як упевнитися, що твоя зустріч з Ним – не просто фантазія або емоція, а центр всього твого духовного життя? Христос відкривається в Євангелії, Він присутній в житті Церкви, говорять нам. Але і це не цілком зрозуміло: Бог і так всюдисущий, розумних і прекрасних книг про Нього і так написано багато, що ж сказано таке особливе в цій невеликій стародавній книзі, що ж відбувається такого неповторного в цій нинішній общині?
Священне Писання, загальне для всіх християн, називається «Новий Завіт». Є у них ще і Старий Завіт, він об’єднує християн з іудеями (хоча раз немає для них Нового, то і цей не може вважатися за Старий, вони називають його інакше). І вся суть християнства виникає саме з цього поняття: Новий Завіт.
І щоб з ним розібратися, спочатку варто звернутися до Старого. Слово «завіт» можна перекласти ще і як «договір», хоча мова йде про договір абсолютно особливого роду, не про той, який підписують партнери по бізнесу. Швидше, він був схожий на угоду, яку укладало яке-небудь невелике плем’я з великим царем. Цар обіцяв племені своє заступництво, захист від ворогів і усіляку допомогу у важких ситуаціях, а плем’я… від нього потрібно було, загалом, тільки одне: безумовне і беззастережне підпорядкування волі царя.
Приблизно таку угоду і уклав Бог з ізраїльтянами, яких Він вивів з Єгипту, де вони були у становищі рабів. Це був натовп утікачів в пустелі, йому ні на кого було сподіватися, ні на що розраховувати, і Бог запропонував їм щось досконале особливе. На горі Синай Він дав ізраїльтянам Закон, а вони прийняли його і обіцяли дотримувати. Укладення завіту відбулося у вигляді жертвопринесення, причому кров’ю жертви був окроплений весь народ. Відтепер на нім був знак Завіту: Бог став їх Богом, вони стали Його народом.
Перші п’ять книг Біблії, Пятикнижжя, якраз і розповідають, звідки узялися ізраїльтяни, як вони опинилися в Єгипті, як звідти вийшли, як уклали завіт з Богом. Далі йде виклад того самого Закону, який вони повинні були дотримувати. Але в Старому Завіті міститься ще не один десяток книг… навіщо останні? Вони розповідають, як виконувався цей Завіт. У ізраїльського народу була довга і складна історія, але вона розуміється в Біблії не просто як боротьба різних сил і осіб, а як розвиток стосунків між Богом і Його народом. З цієї точки зору будь-які біди і негаразди – тільки наслідок відпадання від Бога, непокори Йому. Річ навіть не в тому, що Бог так карає людей – швидше, Він повертає їх до себе, нагадує їм про найголовніше і допомагає визволитися від зайвого. Іноді таке позбавлення виявляється хворобливим.
У цьому, нагадаю, християни цілком згодні з іудеями, та і мусульмани частково розділяють цей погляд на Священну історію. Але мова тут йшла тільки про один народ. Нехай його історія і покликана була стати прикладом для всіх народів землі (і це була історія далеко не тільки перемог, але і гірких поразок), але те, що відбувалося з ним, не зачіпало решту людства безпосередньо. У цьому була неповнота, і пророки не раз передбачали, що настане час, коли Бог укладе з людьми новий завіт, і що увійти до нього легко зможуть люди будь-яких народів, якщо тільки відгукнутися на заклик.
Євангеліє описує, як саме це відбулося. У ізраїльському народі народилося Немовля Іісус, і як самі ізраїльтяни раніше були вибрані серед інших народів, так і Він виявився серед них Обранцем Божим – Месією, а по-грецьки Христом. Як і у випадку з цілим народом, це вибрання було швидше зобов’язанням і відповідальністю, чим якимсь привілеєм.
А ось далі паралелі закінчуються. Народ ізраїльський був в принципі таким самим, як і інші народи, поки його не вибрав Бог. Але Іісус був Сином Божим і Сином Людським одночасно. Він був Богом, який із власної волі став людиною, щоб укласти з людьми Новий Завіт «на їх території». І це – найголовніше в Євангелії. Так, там є безліч мудрих і вірних висловів Іісуса, там розказано про досконалі Ним чудеса і зцілення. Але мудрі слова багато хто говорив на цьому світі, і в чудесах теж немає нічого унікального. Історія про те, як Бог став одним з нас ради нашого порятунку, все ради нього зробив і все зазнав – це є тільки в Євангелії, тільки у християн.
Напередодні свого арешту Іісус зібрав апостолів на Таємну Вечерю. Він переламав хліб і назвав його Своїм Тілом, дав їм пригубити від чаші з вином, яке він називав Своєю Кров’ю. Зовсім трохи залишалося до того часу, як Його кров потече на землю, спочатку під ударами бича, а потім з пронизаних наскрізь рук і ніг, коли Його тіло повисне на хресті… До чого такий дивний обряд?
Колишній завіт був укладений при жертвопринесенні, і з тих пір ізраїльтяни багато разів приносили в жертву різних тварин, щоб попросити про прощення своїх гріхів, проявити свою відданість Богові, і розділити з Ним святкову трапезу. Сенс цих жертв був всім добре зрозумілий. І ось тепер в жертву приносилася не тварина, а Бог і Людина Іісус, в спокутування гріхів всіх людей, одного разу і назавжди. І перш, ніж це відбулося, Він запросив Своїх учнів на загальну трапезу, Він уклав з ними Новий Завіт, він зробив їх не просто глядачами, але співучасниками Своєї смерті і Свого воскресіння.
З тих пір скрізь і завжди найголовніша дія, яку здійснюють християни, – це Євхаристія, тобто повторення Таємної Вечері. Ми зазвичай називаємо це словом «причащатися», тільки суть причащання зовсім не в тому, щоб ми, прийшовши на службу в індивідуальному порядку після деякої підготовки, отримали від священика Дари особисто для себе. Збираючись перед Чашею, ми говоримо Богові і один одному: так, ми вступаємо в Новий Завіт, укладений Богом з людьми всіх народів, що побажали в нього увійти, і тому ми – Його народ. Ми Церква.
І це, як і раніше, не тільки високе звання і найбільші права, але і достатньо серйозні зобов’язання. Ні, мова йде не про те, як строго постити, скільки молитов вичитувати вранці і увечері, хоча і це важливо – але не це насамперед. Вступаючи в Новий Завіт, ми даємо, по суті, тільки одне зобов’язання: любити Бога і ближнього як самого себе. Іісус сказав, що в цьому і полягає весь Закон, всі заповіді. Все інше – тільки подробиці. Виконати це неймовірно важко, якщо пригадати, що любов в Писанні – не просто ніжне відчуття, а діяльне і вірне служіння тому, кого любиш. Але прагнути до цього і означає приймати Завіт з Богом.
І ще це означає, що все твоє життя відтепер визначається не економікою, політикою, культурою, історією і чим ще завгодно (хоча нікуди вони зі світу не подінуться). І навіть не власними «бажаннями», хоча і від них позбавитися вдавалося хіба що великим подвижникам, та й то самі вони так не вважали. Все, що з тобою відбувається – це тепер твої стосунки з Богом і ближнім. Це твоя історія виконання Завіту.
Що ж отримує за це людина? Царство небесне, вічне життя з Богом. І вже зараз – сенс того всього що відбувається, відчуття люблячої руки, яка веде тебе крізь всі переживання і страждання до вищої і кращої мети. Ну, і якщо буде Йому завгодно – і здоров’я, і успіх в справах, і сімейне щастя, і багато що інше. Але тільки як додаток, тому що цього якраз нам не обіцяли. Обіцяли тільки найголовніше, інше – вже як вийде.
Звичайно, як і у випадку із древнім Ізраїлем, все залежить від того, наскільки ми самі виконуємо Завіт, укладений з Богом. Зробити це в повноті нікому неможливо, зробити все, про що говорив Іісус, жодного разу не оступившись і не погрішивши, зміг тільки Він Сам. Але ж і міжлюдські стосунки, такі як шлюб або дружба, не бувають безхмарними – в них теж є місце помилкам і непорозумінням. Тим більше важко утриматися в стосунках з Богом! Найголовніше тут – в яку ми рухаємося сторону, чи прагнемо зберегти Завіт, до якого ми увійшли, незважаючи на всі наші помилки і падіння, слабкості і непорозуміння. І якщо так, то за іншу сторону укладеної угоди можна не хвилюватися: Він виконає, що обіцяв, і набагато більше того.
Джерело: Журнал “Нескучный сад”
