Життя та уявлення про нього
Про багатодітність в православних ЗМІ прийнято писати «парадно». Це зрозуміло: віруючий журналіст відчуває до «рекордно-багатодітних» почуття, схоже на благоговіння («Ось це люди! Адже можуть ж! А як справляються!») і щиро транслює це відчуття читачеві.
А багатодітні батьки не дуже багато говорять про труднощі тому, що велика кількість дітей прискореними темпами приводить людину до розуміння: основна частина проблем криється в ній, в її недоліках, а не в кількісних показниках сім’ї.
Відповідно, батьки не лякають читача проблемами багатодітності, розуміючи, що ті ж труднощі і з однією дитиною дуже вірогідні. І їм залишається лише ділитися радістю, якої теж, – достатньо.
Проте навіть на власному досвіді я стикалася з тим, що прочитані в юності статті про багатодітність, дуже позитивні, після появи власної сім’ї сприймалися з відтінком легкої іронії. Довго, наприклад, згадувалася фраза з одного інтерв’ю: «Мама на трьох не ділиться», – тобто чим більше в сім’ї дітей, тим менші ревнощів один до одного вони відчувають.
Цікаво тепер в своїй сім’ї щовечора спостерігати спроби ділити маму на трьох в буквальному розумінні. У мене, на жаль, всього два боки, а при читанні книжки неодмінно усі три дитини бажають сидіти безпосередньо поряд з мамою. Садиш одну на коліна – подавай по коліну кожній. І спробуй поясни, що мама не павук.
А нещодавно в коментарях до одного тексту про багатодітність зустрілися мені гнівні та гіркі слова багатодітного (шестеро чи семеро чад!) батька про те, що його «заманили» в багатодітність, змальовуючи єлейні образи, які на практиці обернулися зустріччю з дуже важкою реальністю.
І хоча далі з’ясувалося, що в побутовому плані «реальність» того коментатора, мабуть, набагато краща за умови, в яких цілком благодушно та вдячно проживають інші сім’ї, зрозуміти його можна. Все-таки певні виклики – насамперед психічній рівновазі батьків – багатодітна сім’я інколи кидає.
І тут, з одного боку, можна резюмувати коротко: покайтеся, і буде вам щастя! В корені це вірно, адже велика частина проблем ні на що перетворюється там, де є повсякчасне та міцне покладання надії на Господа і готовність пред’являти претензії лише собі, а не до оточуючих.
Але оскільки далеко не всі ми вже увійшли в міру свідомого віку, нам варто визнати, що на практиці в батьківському житті бувають складнощі не тільки духовного, але і психофізичного плану.
Одна матінка все каялася якось, що вона така-сяка: грішна, недбайлива і «вибухонебезпечна» матір, а священик, який сповідав її, слухав-слухав і каже: «Матінко, ти б поприймала вітаміни, га? Не посміхайся, я серйозно. Самовиправдання буває, так. Але в даному випадку – в основному втома. Поприймай…»
І є багато таких речей, об які багатодітна сім’я спочатку може спотикатися, через них надмірно нервувати, а потім – іноді через роки – знаходить шляхи їх подолання. Думаю, що невелика частина таких проблем трохи відкрилася і мені, хоча у мене поки всього троє дітей.
Між іншим, це і проблеми материнства в цілому – сучасного материнства, якщо бажаєте. Мені здається, що розмова про материнські «червоні ганчірки», що вибивають з рівноваги та кидають інколи в безодню смутку, була б корисна – врешті-решт, на помилках навчаються, хоч би і на чужих.
Звичайно, в моїй сім’ї діти ще досить маленькі, і тому багатьох проблем (типу трьох індивідів «перехідного віку» в сім’ї одночасно) я поки просто не уявляю. Зате – є багато свіжих вражень та певний досвід спілкування з іншими сім’ями. Спробую привести спершу хоч би деякі міркування.
«Державне виховання» та нова педагогічна реальність
Перша серйозна підніжка, яку життя ставить молодій (ще не обов’язково багатодітній) матері, – це стереотипи. Стереотипні уявлення про материнство, з якими стикаєшся в порадах порадників, що бажають добра, і – головне – стереотипні, несвідомі моделі поведінки, які молода матір винесла з власного дитинства.
Ми живемо в пору масового падіння звичних моделей. Я зараз не маю на увазі кризу сім’ї, проблеми матерів-одиночок і тому подібне. Я маю на увазі те, що навіть в повній сім’ї всього з однією дитиною перестали «працювати» базові, типові уявлення про те, що таке процес «вирощування» дитяти.
Молода мама перебуває в постійній кризі очікувань, що не виправдалися: з часів власного дитинства вона пам’ятає, що з дитиною все повинно відбуватися так, так і ось так, а виходить чомусь тільки так і ось так. Вона бажає відповідати тому-то і тому-то – а не виходить… При цьому поряд завжди знайдеться той, хто покартає: «А ось я своїх дітей виховувала так-то, і подивися, які люди виросли».
Втім, потрібна конкретика, щоб пояснити мою думку. Ось, наприклад, набір уявлень про дитинство дитини з 1960-1980-х років: дитина – це маленька істота, турботу про яку майже з однорічного віку можна відсотків на 70% доручити державі.
Яслі майже з року, потім садочок і школа. Моя бабуся в юні роки декілька років працювала вихователем дитячого садочка – і батьки вихованців телефонують їй до цих пір. Вона була для своїх підопічних друга (а частіше – майже перша) мама.
Кровний батько піднімав вранці дитину, вмивав, приводив, ввечері забирав (іноді вже з її квартири, тому що на роботі затримався). Бабуся – навчала гарних манер, визначала по відповідній методичці основне коло читання, розвивала мову, культуру руху, публічних виступів, соціальної взаємодії.
Не так давно вона передала мені свій архів методичної літератури, неабияк зачитаної та покресленої олівцем, – ось вона, міра відповідальності педагога.
Так, в радянської педагогічної моделі були свої мінуси. Державна турбота про дітей була по суті корисливою: дитя дбайливо та цілковито виховувалося коштом держави з метою прищеплення йому певної ідеології.
Але в цілому якість такої турботи була вища, ніж в сучасних установах, а головне – був єдиний освітній простір, єдиний, безперервний методологічний підхід до виховання та освіти.
Батьки просто не мали ні можливості, ні потреби надмірно рефлектувати та нервувати, вибираючи ту або іншу «педагогічну модель» для своєї дитини. Модель здійснювала установа, батьки йшли «на підхопленні». Добре це чи погано – інше питання, але зрозуміло, що для батьків це було зовні в чомусь легше.
Зате в результаті з пам’яті сім’ї зникло цілісне уявлення про виховання, про яку б то не було методику навчання та прищеплення елементарних знань та навиків, які, – поколінню за поколінням – прищеплював дитячий садочок. Прищеплював – та перестав. Тепер же у нас що не садок – то авторська методика. А який же буде результат?
Декілька стереотипів
Слід ще пригадати минулу безпеку «вільного плавання» дитини на вулиці. Був час, коли словосполука «дворова дитина» не асоціювалася тільки з маргінальними сім’ями.Розповіді більшості класиків радянської дитячої літератури рясніють фактами абсолютно немислимої в наші дні дитячої самостійності.
Ось школярі (клас п’ятий) одні їдуть в ліс за ялинкою, ось вони ж живуть одні на дачі, ось малюк після дитячого садочка виходить погуляти в двір без дорослих. Мама в цей час зайнята роботою, прибиранням та іншими «особистими справами».
Та що література! Моя друга бабуся, інженер, заввідділом, що «пропадала» на роботі, розповідала як анекдот про мою маму-першокласницю. В школу мама ходила сама, з ключами на шиї, і практично сама вирішила записатися на музику (тоді – ви пам’ятаєте? – педагоги ходили по школах, відбираючи охочих).
Музична школа знаходилася далеко, потрібно було долати дорогу з напруженим рухом, і ось бабуся якось після роботи запитала мою майбутню маму:
– Марино, як же ти туди ходиш? Адже така дорога страшна!
– А я коли її переходжу, очі закриваю – і не страшно.
Сумно, якщо подумати, але такі були реалії часу: «цінні фахівці» згорали на роботі в ім’я світлого майбутнього, а дітей неминуче трохи «засували» на периферію, та зате батьківські функції старанно компенсувала держава.
Я зовсім не ностальгую за таким станом речей – все-таки виховувати дитину повинні насамперед батьки. Я тільки хочу показати, що багато моментів виховання саме всередині сім’ї як би «випали» – їх не було в житті наших батьків, і в нашому дитинстві теж було мало.
Як гуляти з дітьми, які книги в якому віці читати насамперед, які ігри організовувати? Ми смутно пам’ятаємо, як гралися в дитячому садочку, – але там була група, чоловік з 20 одного віку, а тут у мами дві-три-чотири різновікові дитини, яких якось та чимось одночасно потрібно зайняти. Як?
Одна може гратися в гуси-лебеді – інша ще ледве шкандибає; одну радує «Море хвилюється раз» – інша не розуміє, що від неї хочуть. Я прочитала чимало книг по методиці дитячих ігор, але одна справа – гола теорія, інша – спогади про дитинство, наприклад, в багатодітній сім’ї. Думаю, що багатодітним у другому-третьому поколінні, тим більше знайомим саме з домашнім вихованням, вирішити такі питання простіше.
Вже за часів мого дитинства поступово відмерла культура самостійної дитячої гри у дворі, під наглядом бабусі-сусідки. Настали дев’яності роки, і батьки розсудливо вирішили, що вільний час дитині безпечніше проводити в гуртках та секціях, а не на вулиці з іншими дітьми.
У результаті сучасна мама на прогулянках поодинці «розважає» дітей, пам’ятаючи про те, що гуляти потрібно «двічі в день по дві години». Це їй сусідка розповіла, у якої саме так дітей «вигулювали» в дитячому садочку, а потім в шкільні роки діти ганяли у футбол до вечора, поки мама займалася господарством.
А мама нашого часу намагається виконати всі функції персоналу дитячого садочка «строго по таблиці», а потім щиро нервує, що після чотиригодинної прогулянки сил начистити плиту до блиску, «як у сусідки», чогось не залишилося.
Мабуть, тоді ж, в дев’яності роки, трохи видозмінилися моделі поводження з дітьми всередині сім’ї: часи важкі, невідомо, що попереду, потрібно «вкластися» хоч би в дитя, щоб змогло в житті «залишитися на плаву», якщо що. З цих часів у нас збереглося стереотипне уявлення про те, що у дошкільника неодмінно повинно бути штук п’ять «розвиваючих занять» на тиждень, а якщо у мами дошкільників троє – множте на три.
Стереотипи та багатодітність
У результаті саме в багатодітних сім’ях особливо гостро позначається надлишок не життєздатних більше стереотипів та брак живого досвіду виховання усередині сім’ї. Адже в таких сім’ях дуже часто діти або зовсім не ходять до дитячого садочка, або ходять до нього «через раз».
Батьки, з одного боку, бояться, що в садочку дитина дуже переживатиме: мама її «здала» чужим людям, а сама з маленькими вдома сидить. З іншого боку, багатодітна матір живе в «хронічному декреті», і у неї немає практичної зацікавленості в садочку, зате є вагомі заперечення: буде дитина тільки зайві інфекції носити для молодших, навіщо?
Отже, мама залишається з дітьми, пам’ятаючи (зі свого дитинства), що у дітей має бути ранішня зарядка, денний сон, дві прогулянки по дві години, розвиваюче та музичне заняття, урок праці… Ще щовечірнє купання, книжка та колисанка перед сном.
Ще – секція хореографії та ізостудія. А в квартирі має бути чисто, «як у бабусі», а на столі має бути вечеря, «як у мами»… А «нормальна жінка» повинна працювати… І якщо за такою жінкою, що щиро втілює всі стереотипи в повному об’ємі, одного разу не приїде з мигалкою «психодопомога», так тільки завдяки тому, що жінка досвідченим шляхом прийде до висновку: іноді уявлення про те, як «повинно бути», не заважає підкоригувати.
Спроба зробити висновки
Але час, напевно, якось резюмувати все вище сказане. Отже, які висновки можна запропонувати?
Висновок перший: не варто очікувати, що все буде «як раніше» і що хтось зобов’язаний нам це «раніше» повернути. Щоб трохи менше нервувати та не труїти себе порожніми очікуваннями, нам варто відразу усвідомити – ми маємо виховувати своїх дітей самі.
Висновок другий: не варто дуже упереджено порівнювати себе з бабусею, мамою або розповідями сусідки про те, як ідеально вона виховувала власних дітей. Тут допоможе тільки розумне смирення першопроходця: ми йдемо трохи по-іншому, і навряд чи у нас вийде краще, але нам головне – пройти та навчитися вимолювати любов та доброту до дітей.
Олена Фетісова
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №7
