Слово «подорож» сьогодні майже зникає з нашого побутового лексикону, замінюючись турне, поїздками, екскурсіями, відрядженнями… Погано це чи добре – кожен здатний вирішити для себе. Набагато важливіше, як здається, зберегти у своєму житті саме вміння «йти-по-дорозі», не перетворюючи переміщення в просторі на бездумне поглинання вражень.
Блаженний Августин казав, що світ – це книга, і хто не подорожував – прочитав у ній лише одну сторінку.
З іншого боку, для зміни життя буває достатньо й кількох слів, не те що сторінок. Антоній Великий пішов до пустелі й став батьком чернецтва, почувши одного разу євангельське читання про багатого юнака: Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро своє та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною (Мф. 19, 21).
Святитель Филипп, митрополит Московський, залишив світ, вражений словами: Ніхто двом панам служити не може… (Мф. 6, 24).
Схожі епізоди про почуті Слова є в житіях багатьох святих; є вони й у житті кожного, якщо пригадати. Тому, мабуть, не було б неправдою сказати, що подорожі – це щось зайве, марнування сил і часу.
Але радикалізм – поганий друг недосконалих, до того ж тоді довелось би поставити крапку й закінчити статтю.
Так, без подорожей справді можна обійтися. Якщо людина сильна, якщо вона твердо стоїть на ногах і знає, де Небо над її головою, їй, напевне, подорожі не треба.
Тому що в жодному куточку земної кулі, та й у всьому Всесвіті, людина не знайде більше, ніж вона може знайти в маленькій книжечці, званій Євангелієм.
Але буває так, що саме подорожі допомагають краще зрозуміти написане там. Більше того, можна впевнено стверджувати, що це – головна мета будь-якої нашої мандрівки.
Подорож – як похід
Подорож – як похід по воду. Або по сіль. Коли в буднях пересихає джерело свіжості й здивування, коли все навколо стає прісним, а сил копати вглиб немає, тоді можна кудись їхати – щоб, утамувавши спрагу, продовжувати справи, доручені тобі життям.
Утім, у розбитій посудині багато води не принесеш. Дороги мають слугувати для віднайдення цілісності, а не для занапащення накопиченого; в іншому разі краще й справді сидіти вдома.
Іноді, повернувшись із цілком невинної і навіть, здавалося б, корисної мандрівки і чесно прислухавшись до себе, відчуваєш, як душа тріщить по швах.
І тоді якось зовсім по-іншому починаєш сприймати євангельську істину: Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?
Виявляється, мистецтво подорожей таке ж тонке, як, приміром, мистецтво шиття. Складно виправляти неправильні стібки – не менш складно позбавлятися від зайвих образів та емоцій. Тут необхідна чимала обережність, щоб ненароком не поколоти душу новими враженнями, не заплутатись у нитках обраних доріг.
Адже все побачене зростається з тобою, стаючи частиною твого єства. Міри цьому немає; скільки б ти не відвідав, усе вкладається десь усередині тебе.
Але якщо воно не приносить користі, то неминуче принесе шкоду – нейтральний результат не можливий.
Шукати сенс – заняття не завжди вдячне, але завжди потрібне. Головне питання, яке покликане вирішити проблему потрібності подорожі, – а навіщо? Відповідь має бути гранично чесною, і обов’язково – твоєю.
Іноді обманюєш себе, вишукуючи цілі, яких немає: відпочити, змінити середовище, подивитися… Здавалося б, тут немає нічого крамольного, але внутрішній цензор уперто відмовляється приймати такі пояснення.
Якби в людини були лише очі, тоді був би сенс їхати «дивитися». Але – не насититься око баченням, як написано в Екклезіаста.
Людина загалом за природою своєю – істота ненаситна (у хорошому значенні передусім), і подорожі добре допомагають це зрозуміти. Можна об’їхати весь світ, але душу цим не наповнити.
Мені вперше довелося гостро відчути це, здається, після поїздки до Рима.
Рим – місто-гора, місто невичерпне, і поживи для розуму навіть після короткочасного знайомства з ним вистачить на роки, якщо не на все життя. Не те з душею. Рим, з усією своєю історією – і моєю ж історію теж! – з усіма своїми красотами й гармоніями, з усією своєю «вічністю» опустився в мою душу крихітною піщинкою.
Дивовижно: голова переповнена враженнями, а над усім – відчуття невтолимості.
Кажуть, що подорожі – чудовий спосіб самопізнання. Може й так, але межа тонка: можна мимоволі пропустити, коли пошук себе за допомогою мандрів підміниться бігом від себе, коли зовнішнє перетвориться на сховок від внутрішнього, коли анекдот «із депресії лише два виходи – вокзал чи аеропорт» перестане бути просто анекдотом.
Важливо, щоб подорожі не руйнували дійсність, а допомагали її творити. Приємно, звісно, мріяти про майбутню мандрівку, будувати плани, дізнаватися нове, а повернувшись – перебирати в пам’яті набуте.
Втеча від реальності
Але часто це перетворюється на втечу від справжнього життя, коли задовго до подорожі ти вже десь «там», а після повернення додому – ще десь «там». Реальність підміняється ефемерністю, життя – мрійливістю, вдячність – невдоволеністю.
Загалом, частіше б згадувати про вдячність. Вчитися дякувати за світ, за красу, багатство й різноманіття цього світу. Дякувати, якщо тобі пощастило це побачити й до цього торкнутися. Бо ж багато хто хоче, та багато хто не може.
А ще, замість того щоб нарікати на те, чого не вистачає, добре було б навчитися ділитися набутим. Свіжістю, радістю, повнотою буття.
А один із найлегших способів зрозуміти, як дарування й віддача збагачують тебе самого – це, мабуть, ділитися враженнями. Адже дивно: чим із більшою кількістю людей ти поділишся, тим більше залишиться тобі. Тим більше ти запам’ятаєш і збагнеш.
Часто половину задоволення від мандрівки кудись знаходиш у поверненні додому. Не тому, що десь «там» було погано – там може бути навіть надто добре. А тому, що ти повертаєшся на твою землю, у твоє місто, у твій дім.
Тому, що лише набачившись чужого, розумієш, що це «твоє» насправді унікальне, і такого немає більше ніде.
Можливо, подорожі допомагають краще зрозуміти своє місце у світі. У будь-якому разі, вони «зшивають» тебе з далекими країнами і далекими часами – долаючи твою окремішність, відірваність від світу й історії.
Але головне, про що не хочеться забувати, вирушаючи будь-куди: мандри, як і всі наші починання, покликані «пришивати» людину до Неба. Так, щоб кожен крок, як стібок голки, все тісніше й нерозривніше єднав тебе з твоєю небесною батьківщиною.
Наталя Тіхонова
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №5
