Один з найпоширеніших гріхів нашого часу – смуток. Той, який занурює людину в якусь безпросвітну тугу, утрудняє його серце, показує життя сірим та нудним. Той, який розслабляє волю, позбавляє сил, призводить до стану, що нагадує параліч. Переконує, що ні в чому немає сенсу, нічого не вийде, що не роби, а тому і робити не потрібно. І немов прикладає до тебе страшну печать відчаю, безнадійності: «Не врятуватися…».
Чому взагалі настає – смуток? Іноді в нього занурює самий збіг обставин – важких, гнітючих душу, «фатальних». Нерідко до нього ж призводить ланцюг постійних невдач. Іноді він є наслідком сильної втоми, як фізичної, так і душевної.
Але, якщо говорити про нас, людей віруючих, то ми, окрім усіх вищеперелічених причин, частенько сумуємо вже не стільки від чогось зовнішнього, скільки… від самих себе.
Сумуємо через те, що ми такі немічні та маловірні, через те, що рік за роком практично не змінюємося до кращого. Хоча через те і не змінюємося майже, що сумуємо.
Дуже не вистачає нам бадьорості душевної, мужності справжньої християнської, відчуття себе не нещасною переслідуваною ворогом та знегодами жертвою, а воїном Христовим – що, нехай, часом і зазнає поразки, страждає від ран і навіть повертається частенько назад, але воїном усе ж.
Я часто пригадую, коли набігає на серце хмарка смутку, здатна в одну мить перетворитися на похмуру, чорну хмару, преподобного авву Аполлоса. Він говорив: «Не має бути сумним той, хто призначений до отримання Небесного Царства. Нехай будуть збентеженими елліни! та плачуть іудеї! та ридають грішники! а праведники нехай веселяться!». І завжди мене цей спогад втішає, радує, допомагає від «хмарки» звільнитися.
Так, слів немає, до праведників себе зарахувати важко, що там – неможливо! Але невже можемо ми і від передпризначеності до Небесного Царства зректися, запевнитися в тому, що для нас воно недосяжне?
Якщо так, то що в нас християнського залишиться? Де тоді надія на милість Божу, де віра в Його любов?
Епізод з Патерика
Мені і інший епізод з Патерика часто на думку спадає – тоді понад усе, коли зовсім на душі непросто буває. Про іншого преподобного отця, до якого прийшов якось старий солдат, котрий що тільки не накоїв за довге та страшне, напевно, життя своє. І що сказав, чим зміцнив його серце святий старець? Простим, але таким красномовним порівнянням.
– Адже і ти не викидаєш свій старий плащ, як би не був він порубаний та роздертий, але лагодиш, зашиваєш його, знову одягаєш, тому що він тобі дорогий. Так чому ж ти думаєш, що Господь відкине тебе, хоч би і був ти увесь в дірах та ранах гріха?
…Так це втішливо – почувати себе цим старим, пошматованим, але знову полагодженим плащем. І бути впевненим, що і тебе не викинуть. Чому впевненим – та тому тільки, що наша невірність вірності Божої не скасовує. Він завжди вірний. Завжди любить, ніколи не залишає, ніколи не віднімає надії.
А ще допомагає впоратися із смутком інше – розуміння простого факту – можна усе життя в стані смутку провести і тому ні життя, ні світу Божого не бачити. І так прикро від цієї думки стає, така злість на смуток з’являється, що втікає він кудись.
Буває, звичайно, і так, що навалюється він якось настільки сильно, настільки люто, що відчуваєш: ще трішки – і роздавить тебе, і сил чинити опору немає. І тут допомагає наступне: у тих, хто напав на тебе, немає жалю, вони не втомлюються, вони послідовні та старанні.
І твої стогони про те, що немає сил, що ти «нічого не можеш», лише надихнуть їх. І вибір-то простий по суті: або знайти сили, або згинути. Ось і вибирай!
… Це, зрозуміло, усі свої, людські засоби. А розганяє хмари лише Сонце Правди, Господь. Але коли? Тільки тоді, коли тягнешся до Нього – з тих самих сил, які здаються останніми.
Переклад українською – газета “Волинь Православна”