Коли в сім’ї народжується дитина, перша або п’ята, турбот та проблем в цій сім’ї, звичайно, додається. Але мені здається, не дивлячись ні на які труднощі, вже точно не варто свідомо зупинятися після першої дитини. І ось чому.
Не говоритимемо про те, що діти досить гарно один одного розважають, розвивають та просто займають. Це, звичайно, дуже великий плюс, особливо для мами, тому що економить її зусилля та нерви, але за великим рахунком для єдиної дитини нескладно організувати повноцінне та корисне спілкування з іншими дітьми.
Я ж бажаю поговорити про таку можливість, яку ніякими іншими дітьми не заміниш, – це можливість продовжити, повноцінно прожити та вчасно осмислити своє дитинство.Коли дитина, зростаючи, продовжує бачити своїх батьків з іншими немовлятами, вона як би дивиться з боку на себе саму і на свої стосунки з батьками в ранньому дитинстві, і це, на мій погляд, дозволяє уникнути багатьох психологічних проблем в майбутньому.
Істотні переваги дитини, що має маленького братика або сестричку, отримує вже на самому початку свідомого віку – віку фантазій та перших справжніх страхів. Дорослим досить складно уявити собі, в якому світі живе дитина трьох років, які істоти її оточують, як вона сприймає звичні для нас речі, які образи виникають в її голові при читанні простих дитячих казок.
За таких стресогенних ситуацій їй може допомогти наявність поряд істоти з тієї ж планети, з того ж племені – молодшого брата або сестри, які теж бояться, але чогось іншого. Мій старший син полюбляє міркувати: «Коли я був маленький, я боявся піни. А зараз не боюся». Це він побачив, що молодша півторарічна сестричка злякалася спочатку, але тепер уже теж не боїться купатися з бульбашками.
Все це для нього дуже важливо – адже це означає, що боятися можна, боятися нормально («Батьки ж не бояться – можливо, зі мною щось не так?» – може подумати самотня дитина), але в той же час страхи скороминущі і з ними можна впоратися. При цьому сестра ще не вміє фантазувати, і можна узяти її з собою в темну кімнату, щоб включити світло – вона з радістю йде. Терапевтичний ефект такий самий.
Можна порівнювати не тільки свої страхи, але і чисто побутові речі, і це теж виявляється для дитини корисним та приємним. Наприклад, моєму старшому сину дуже подобається уявляти (згадати-то він цього, напевно, не може), що він теж сидів ось на цьому маленькому стільчику, і що його туди садив тато.
Що мама возила його ось на цьому візку, пеленала ось в ці пелюшки та годувала. Не було б сестри – всі дитячі аксесуари були б віддані якому-небудь іншому немовляті або порошилися б по шафах, і дитина не змогла б отримати цю порцію ніжності з минулого, адже в сьогоденні її, буває, не вистачає.
Чим старшою стає дитина, тим більш важливі переваги вона отримує. На початку шкільного періоду, близько 6 років, у дитини з’являються авторитети та кумири, що виходять на перший план в порівнянні з батьками: вчителі, однолітки, публічні персони.
Мама для неї вже не обов’язково найгарніша та найдобріша, а тато – не завжди найрозумніший та найсильніший. Це не означає, що дитина менше любить своїх батьків і більше не здатна ними захоплюватися. Проте така переоцінка необхідна для розвитку особистості та дорослішання людини. Психологічне відділення від батьків рідко відбувається без конфліктів, але добре, коли зіткнення у результаті вирішуються мирно. Багатьом, напевно, не з чуток відомі історії, коли дитина, починаючи з підліткового віку, на багато років, якщо не назавжди, втрачає взаєморозуміння з батьками.
Але що відбувається з підлітком, коли він бачить маленьку людину, зовні схожу на нього самого, яку її мама гойдає на руках? Для цієї маленької людини мама знову найгарніша та найдобріша, а тато – найсильніший та найрозумніший, немовля дивиться на батьків із захопленням, батьки благоговіють перед ним.
Підліток бачить, як вони близькі, і смутно згадує, що і з ним відбувалося так само. Подивитися на свою маму як на маму, але не свою – це неможливо для дітей, що зростають наодинці. А тим часом це укріплює любов між батьками та дітьми, яка, як відомо, часто рятує дорослих дітей від великих помилок і, звичайно, зігріває серця батьків.
Такий досвід дозволяє зрозуміти, прийняти та пробачити своїх батьків ще в дитинстві і вирішити цю проблему вчасно, відпустити своє дитинство та подорослішати душею разом з тілом. Зрозуміти, що всього того, чого нам недодали батьки, – просто не було у них самих, і їм через це можна тільки поспівчувати, але не злитися та ображатися. А батькам, до речі, легше вчасно відпустити дитину, коли є ще малюки, і не заважати їй подорослішати.
А в дорослої, зрілої, спокійної особистості значно більше шансів побудувати свою власну сім’ю гармонійно та щасливо. Звичайно, людина, що виросла єдиною дитиною в сім’ї, теж неминуче пройде етап прийняття батьків та примирення зі своїм дитинством, але в таких випадках це найчастіше відбувається вже за наявності власних дітей, і діти ці вимушені бути свідками дуже важких переживань та конфліктів старших, що може виявитися травматичним.
Коли я спілкуюся з дітьми та батьками з багатодітних сімей, я весь час бажаю зрозуміти, в чому секрет тих теплих, ніжних стосунків, які я в них незмінно спостерігаю. Можливо, справа саме в тому, що в цих сім’ях навіть дорослі діти залишаються дітьми своїх батьків.
Маргарита Коваленко
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №2
