Як уникнути конфліктів?
«Вороги чоловікові домашні його». Ці слова Христа, часто мінливо зрозумілі, багато хто хоч раз в житті готовий був застосувати до себе. Для деяких людей, що прийшли до віри, нерозуміння з боку сім’ї стає справжньою бідою. Але невже завжди в конфліктах на основі віри винні «домашні»? Чи завжди правильно ми, християни, поводимося? Чи потрібно говорити про Бога в колі своїх нецерковних родичів? Як реагувати на їх зауваження і незадоволення? Наскільки правильне бажання неодмінно залучити до церковного життя тих, хто живе поряд з вами?
Про помилки і тонкощі у взаєминах віруючих і невіруючих близьких розмовляємо із кліриком храму святої мучениці Тетяни священиком Павлом Конотоповим.
«Спасись сам» або «не мовчи»?
— Отче Павле, Ви з династії військових, не продовживши сімейної традиції, стали священиком. Як складалися Ваші взаємини з невіруючими близькими?
— На мій погляд, зовсім невіруючих людей практично не буває. У наших дідів якесь поняття про Православ’я все ж таки залишалося, не дивлячись на радянську атеїстичну пропаганду. Мій дід, сибіряк, згадував, як в дитинстві його водили в церкву в Іркутську, як він там цілував хрест, як причащався. Все подальше життя він присвятив служінню Вітчизні, дослужився до генеральського чину, мій батько — теж військовий, проте, в нашій сім’ї ніколи не стверджувалося, що Бога немає. «Щось є», — так говорили.
А я заглибився у вивчення віри, почав їздити по монастирях, дізнаватися, читати, потім прийняв хрещення, почав ходити на служби.
Слава Богу, у нас в сім’ї не було серйозних конфліктів через це. Мені, 15-річному хлопцю, тоді була дана світоглядна свобода, хоча батьки були незадоволені всякими «крайнощами», якими їм здавалися, наприклад, багатоденні пости.
З мого ж боку не було проповіді в стилі «Покайтеся, грішники!». У нас склалося негласне табу на питання стосунків з Богом.
— Коли Ви стали священиком, це викликало якийсь протест батьків?
— Ні, вони поважали моє рішення, гордилися мною як сином. Вони розуміли, що я живу своїм життям, і не перешкоджали в тому шляху, який я вибрав. Якийсь світський скепсис був, але тато з мамою дотримували статус-кво.
Мабуть, у батьків тоді зароджувалися свої, сокровенні стосунки з Богом. А потім, через десятиліття, життя саме все розставило на свої місця: мама ще в досить молодому віці важко захворіла. І перед смертю соборувалася, сповідалася і причастилася. Можна сказати, вона вмирала у мене на руках. Я її відспівував. Мені здається, що зустріч з Богом, таємнича, прихована від мене, у неї відбулася.
— В останні 20 років часто діти приходять до віри раніше і швидше, ніж їх батьки. І створюється ситуація, коли молодші починають повчати старших.
— Я думаю, це велика помилка. Вони нас виростили, всьому навчили, у них за плечима життєвий досвід значно більший від нашого, а зараз ми стаємо перед ними в позу вчителя. Це неприродно і ні до чого хорошого зазвичай не приводить. Ви можете за своїх батьків переживати, за них молитися, перед ними смирятися і тим самим приводити їх до віри. Пригадайте, що ви їх союзники, ви їм бажаєте самого кращого, і не робіть з себе їх супротивників, опонентів.
— Як Вам здається, природне прагнення розповісти близьким про свою віру, переконати їх — воно нормальне чи краще цього уникати?
— Спершу потрібно зрозуміти, що якщо мова йде про твоїх найближчих людей, то вони тобі просто не повірять. Сам Христос в Євангелії не дарма сказав: Немає пророка в своїй вітчизні. Він не міг чудеса здійснювати в місцях, де народився і виріс, тому що люди сказали: «Хіба це не син тесляра, якого ми всі знаємо? Який же він Месія!»
Був один професор, досить відомий філолог-античник; його лекції були свого роду негласною проповіддю християнства для студентів за радянських часів, він з юності вірив в Бога. А його дружина була нехрещеною! Розумієте, цей чоловік на проповідь християнства витратив все свідоме життя, проте на свою дружину в цьому сенсі ніколи не тиснув. І лише коли цей чудовий учений перейшов у вічність, вона прийняла рішення про своє хрещення. Можливо, тільки в його смерті і відкрилося їй щось найголовніше в ньому, повз чого вона проходила все життя.
— Але ж бувають і зворотні випадки: коли услід за однією людиною в Церкву приходить вся її сім’я. Хіба це неможливо?
— У житті немає схем, у кожного своя історія, свій шлях. У першохристиянські часи чоловік не міг бути рукопокладений в пресвітера до тих пір, поки вся його сім’я не прийняла Христа: він повинен був своїм життям настільки яскраво засвідчити свою віру, щоб навколо нього все перетворилося. Як говорив преподобний Серафим Саровський, стяжи дух мирний, і навколо тебе спасуться тисячі!
Тому завдання наше не в тому, щоб когось вмовити: ти можеш скільки завгодно розповідати про те, яка твоя віра чудова. Але якщо твої слова розходяться з життям — а хто, як не батьки, як не твій чоловік або дружина, знають тебе краще за всіх, зокрема, твої не найкращі сторони! — то ці розповіді будуть порожнім звуком. Ти спочатку сам себе кудись приведи, сам змінися.
— Але для цього повинен пройти якийсь достатньо великий час!
— Звичайно, в тому і річ! Досконалість досягається не враз — доведеться набратися терпіння. Хоча і Григорій Палама десь писав, що людина, якби захотіла, в один день могла б прийти в міру досконалості, але у переважної більшості з нас такого фантастичного бажання навіть не виникає. Розпочинати потрібно з малого.
Якщо ти заявляєш, що ти християнин, то вже не можеш, скажімо, мамі відповідати: «Мамо, відстань, я втомився». Це стає неможливим. Якщо ти християнин, ти терпляче мамі розповіси, як у тебе пройшов день, з ким ти спілкувався.
Твоє життя, твої стосунки з рідними повинні настільки змінитися в кращу сторону, щоб твої близькі задумалися і сказали: «Так, дійсно, для нього християнство — не просто релігійно-філософське вчення, яке він втлумачив собі в голову. Це — суть і серцевина його життя!»
Християнство не закрита субкультура
— Докір з боку батьків на адресу віруючих дітей: «У тебе тільки один маршрут: дім-робота-церква, вузький кругозір, усі інтереси — в церкві». Як на такі зауваження реагувати?
— А ось тут батьки абсолютно мають рацію. Що хорошого, якщо, ставши християнином, ти організував навколо себе такий зручний для мешкання, замкнутий маленький світ, в якому, — всі друзі суцільно тільки акафісти читають і про благочестя говорять? Християнство не в цьому, це не закрита субкультура!
Прийшовши в Церкву, ми прагнемо соціалізуватися: із захопленням починаємо жити правилами, обрядами, традиціями, статутами. Всі постять — я пощу, всі кладуть поклони, і я теж, всі кудись йдуть, і я йду. Іноді замислюєшся: чи є взагалі в цих поривах Христос як об’єкт твого стремління?
Коли я озираюся на своє юнацьке входження в Церкву, то розумію, що дуже багато що було обумовлено зовсім не тим, що я хотів зустріти Бога, а бажанням жити за правилами православного соціуму, в який я потрапив. Іноді до усвідомлення того, що в Церкві ти шукаєш не нескінченних постів, не дрес-кода чи певного устрою життя, а — зустрічі з Богом, повинен пройти час.
— Деякі духовні наставники не радять спілкуватися з колишніми друзями за принципом: вони тебе тягнутимуть назад.
— Якщо у вас склалися якісь теплі людські, дружні взаємини з людьми, навіщо їх розривати? Хто знає, можливо, Господь і для них щось створить через вашу віру. Я до цих пір з великим задоволенням спілкуюся з хлопцями, які навчалися разом зі мною в Інституті радіоелектроніки і автоматики, хоча вони дотримуються абсолютно різних поглядів на життя. Вони знають, що я священик, іноді жартують на цю тему. Але якщо у когось щось серйозне трапляється в житті, кому вони подзвонять?..
Ми всіх намагаємося звести до своєї людської думки, вивести думку про людину: «чорне — біле», «віруючий — невіруючий», «воцерковленний — невоцерковленний». А, як сказав один відомий журналіст, між чорним і білим є ще багато відтінків сірого. Звідки знати, які у людини стосунки з Богом?
Мої батьки, наприклад, на Пасху приходили в храм на 15 хвилин — і це для мене було такою подією, таким щастям! У Бога немає дрібниць — він бачить будь-яке наше стремління. Для людей, що виросли за радянських часів, ці 15 хвилин, можливо, дорівнюють нашому 3-годинному стоянню на монастирській всенічній! Не можна всіх міряти по собі. Наприклад, я прийшов в храм і буквально через півгодини з невіруючого став віруючим, і це був не якийсь висновок, а сердечне переконання. А хтось, навпаки, дуже довго роздумує перш ніж прийти до віри в буття Боже. У кожного — свій досвід і своя міра.
Постити, молитися і…
— Піст часто стає каменем спотикання в стосунках з рідними. Де шукати компроміс?
— Повторю вже висловлену думку: головне — не протиставляти себе своїм близьким, не ставати їх опонентом. Протиставити найпростіше, тільки що ти отримаєш в результаті? Конфлікт, на який своєму духовному наставнику скаржитимешся: «Ось, вони такі-сякі»? Але ж ти сам такий-сякий, тому що сказав їм в ультимативній формі, що ти, мовляв, християнин і житимеш за своїми правилами! Але ти ж не мученик християнський, якого вивели на площу і сказали: «З’їси котлету, інакше уб’ємо». Тут абсолютно інша ситуація, не потрібно робити з себе страждальника — сповідувача віри.
Звичайно, в якийсь момент доведеться сказати: «Мамо, тато, я ходжу в церкву, я християнин, я пощу». Спочатку це може викликати неприйняття. Коли я так зробив… не можу сказати, що це були найприємніші хвилини в моєму житті: мама була людиною емоційною, так що звинувачення в релігійному фанатизмі не забарилися послідувати. Але через деякий час вона все ж таки змирилася: «Постиш — ну, твоя справа».
Якщо ти хочеш постити — поклопочися про це сам: зроби так, щоб твій піст не був хрестом для твоїх батьків, для твого чоловіка або дружини. Мама готує котлети в п’ятницю — запитай: «Чим тобі допомогти? Давай я котлети допоможу приготувати. А можна, я заразом собі картоплю посмажу?» Все в твоїх руках!
— А якщо мова про звану вечерю, в гостях?
— Я думаю, що наше християнство не повинне виявитися новорічним сюрпризом для оточуючих. Поступово потрібно вводити в курс справи рідних, близьких друзів, по можливості, заздалегідь їх повідомляти про наші пости. А не так, що ти прийшов, сів за стіл і заявив: «А я пощу!»
— Як молитися в сім’ї, особливо в маленькій квартирі, де немає можливості закритися надовго в своїй кімнаті?
— Якщо в замкнуті двері твоєї кімнати постійно буде наполегливий стукіт, та ще із зітханням, з роздратуванням, у тебе в таких умовах ніякої молитви не вийде. Коли є такі проблеми, потрібно шукати вихід: йдеш з роботи — зайди в церкву, почитай молитовне правило. Помолися спокійно і йди далі. А в автомобілі можна взагалі пів-Псалтирі прослухати або декілька розділів Євангелія. Способів — чимало! Тут не потрібно боятися експериментувати і радитися зі священиком.
— Давайте підсумуємо. Яка основна помилка в наших стосунках з невіруючими близькими?
— Напевно, в нашому прихованому прагненні всіх підігнати під одну планку, звести життя до якогось набору правил: «я прийшов в храм, своїй сім’ї все розкажу-покажу, і вони теж увірують». Але в житті обов’язково відбудеться розрив такого шаблону, щось неодмінно виб’ється з твоєї правильної схеми.
— Який головний принцип, як віруюча людина повинна себе поводити в нецерковному оточенні?
— Якщо вона дійсно хоче своїм християнством щось довести, тоді вона має бути християнином не декларативним, а діяльним.
Християнство — це коли ти щиро любиш своїх близьких, не дивлячись на неприйняття ними твоєї віри, поважаєш їх. Батьки у тебе одні, і інших не буде. Недаремно апостол Павел пише: Якщо ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірше невірного (1 Тим 5:8). Отже люби своїх рідних, працюй над собою, допомагай їм, проявляй смирення, терпіння, молися за них Богу, і все інше зробить Він, хоча на це, можливо, будуть потрібні роки.
— Спасешся ти і весь будинок твій, як говорив апостол Павел?
— Так, і Закхею Христос сказав: Нині прийшло спасіння будинку цьому. За рішучість однієї людини, яка сказала, що всім, кого образила, вона віддасть вчетверо і половину свого майна роздасть убогим, прийшло спасіння усій її сім’ї. Для начальника податкової інспекції міста Ієрихону це був абсолютно неймовірний, дуже сильний вчинок! І таке його покаяння так же сильно відбилося на ньому самому і на його близьких. Тому — сміливо працюй над собою. Але пам’ятай: ти можеш бути лише каталізатором навернення твоїх рідних і друзів до віри, але управляти процесом і направляти його — зовсім не твоя справа.
Бесідувала: Посашко Валерія
Повний зміст статті ФОМА
Переклад українською – “Волинь Православна”, 2012, №9
