Ми вже звикли говорити та багато читали про покаяння. Так само ми багато чули та читали і про любов. Це два серйозні поняття, дві дуже важливі реальності нашого духовного життя.
Але їх об’єднання в назві даної статті викликає подив: як можуть ці два поняття поєднуватися, що має на увазі можливість їх рівнозначності? «Покаяння, що розглядається як любов», «Покаяння у формі любові», «Зміст покаяння – любов» – такими могли б бути варіанти назви нашої статті.
Звичайні значення цих слів, до яких ми звикли, не дуже-то збігаються. Коли ми говоримо «покаяння», на розум приходить «скорбота по Богові», «сльози покаяння», «плоди або справи покаяння» і все, про що ми чули та читали.
А промовляючи слово «любов», ми маємо на увазі жертву, самопожертвування, радість, готовність всіх любити. Як же можна сумістити, ототожнити ці настільки різні образи?
Ми постараємося відповісти на це питання і підтвердити, що любов є умовою покаяння. І розкрити цю ідею в трьох напрямах, обгрунтувати трьома основними аргументами.
Підтвердження досвіду
Першим аргументом є досвід: досвід інших людей говорить нам про те, що те, як люди каються, багато в чому схоже з тим, як вони люблять.
Ми часто помічаємо, що людина, яка може по-справжньому полюбити іншого, в такій же мірі може грунтовно, по-справжньому і покаятися. Тоді як люди, яким важко полюбити, якось затиснуті, обережні, холодні та замкнуті в собі, не можуть і покаятися по-справжньому.
Більш того, питання навіть не в самому факті любові, а в її постійності. Люди, які нетривало люблять (коли гаряче люблять, повністю віддаючись своєму відчуттю, але з часом охолоджуються і відступаються) каються з непостійністю, – не можуть продовжити той прекрасний порив, який у них був спочатку.
Ця схожість пояснюється тим фактом, що міра покаяння показує здібність людини до любові. У кожної людини є така здатність, дана Богом, – вона є частиною Його образу.
Але внаслідок величезної різноманітності людських характерів та умов життя (різні батьки, різні умови виховання, різні проблеми, з якими стикається людина і так далі) здатність любити не однакова, різна і глибина любові, її якість та постійність.
Таким чином, здібність людини до покаяння відповідає властивостям та особливостям її здатності любити. Іншими словами, основний механізм, який допомагає людині каятися, – це і є сила, з якою вона може любити.
І якщо людина здатна по-справжньому полюбити, забути себе, значить, вона може по-справжньому, забувши свою гордість, і покаятися; значить, вона має в своєму розпорядженні таку повноту та послідовність в покаянні, яка бажана Богові.
А якщо любов людини бідна, тоді бідним і незавершеним буде і її покаяння. (Звичайно, такі стани душі не постійні: навіть якщо хтось, через свій характер та життєві умови, не має дару справжньої любові, то за допомогою Божою, уважності та праці над собою може зробити його досконалим).
Певні приклади з Передання Церкви допоможуть нам краще вникнути в цей досвід.
Пригадаємо притчу про блудного сина (Лк. 15: 11-32). У ній старший син постає людиною із слабкою душею. Коли знайшовся його молодший брат, якого він вважав за втраченого і про якого багато років нічого не чув, так що навіть не знав, чи живий той, він не тільки не стрибає від радості, але замість цього починає лаяти його перед своїм батьком, відчуваючи заздрість.
Стає абсолютно ясно, що людина не має любові в собі, не здатна любити. І цей недолік, крім усього іншого, не дозволяє їй покаятися. І, навпаки, у його брата є глибоке, щире та справжнє покаяння – в міру його здатності любити. «А звідки ми знаємо, що молодший блудний син, має сильну любов?» – запитаєте ви.
Відповідь нам дає другий приклад з Переказу, який хотілося б привести: мова піде про преподобну Марію Єгипетську.
Як і блудний син (який «розтратив маєток свій, живучи марнотратно з розпусницями»), преподобна Марія провела багато років в плотській насолоді.
Цей розпусний спосіб життя побічно свідчить, що у цієї жінки було дуже сильне прагнення та здатність любити. Ця здатність, звичайно, сильно збочена, цілком звернена до «любові тілес», як говорить в своїй «Лествиці» преподобний Іоанн.
Але, не дивлячись на все це, дана властивість душі не перестає бути потенційною здатністю глибоко та сильно любити.
І після дивовижного навернення преподобної ця якість направлена виключно до Бога і дає святій можливість творити такі аскетичні подвиги та зазнати такі страждання, що, на перший погляд, в них неможливо повірити: якби ми здійснювали такі подвиги хоч би і не 40 років, а нехай навіть один тиждень – померли б від смутку та туги.
Такі аскетичні подвиги жодним чином не можна пояснити, якщо не визнати, що люди, котрі виявляють плотські пристрасті, володіють і здатністю глибоко любити, нехай навіть ця здатність і зіпсована багаторічними пристрастями. Це твердження вирішує подив і у випадку з блудним сином.
Отже, покаяння – це перетворення душевних сил людини, яке викликане любов’ю, а значить, воно є ідентифікатором нашої здатності любити. І якщо ми хочемо отримати відповідь на питання: «Чому ми не можемо по-справжньому покаятися?» – нам потрібно бути готовими прийняти, що, можливо, ми не можемо любити по-справжньому ні Бога, ні людей.
«Люблю» означає «довіряю»
Тепер перейдемо до другого доказу, який доповнить та підтвердить обговорювану нами думку, що любов є передумовою покаяння.
Якщо ми спробуємо проаналізувати покаяння як факт, як певний процес, то відмітимо, що для нього потрібна довіра. «Покаяння» в грецькій мові означає «змінюю розум, образ думок», тобто стаю новою людиною і, отже, змінюю напрям життя.
Отже, я вже не шукаю, як раніше, тільки своєї вигоди, комфортного життя для себе, але передаю себе в руки Божі, щоб Він керував мною. Звичайно, ми не можемо довіряти тому (якщо говорити про довіру в істотних речах), кого ми не любимо, на кого ми не можемо покластися.
Можливо, в певних дрібницях ми довіримося людині і без любові, але коли мова йде про те, щоб довірити комусь самого себе, життя цілком та повністю (своє єдине і неповторне життя!), тоді для того, щоб довіритися та покластися на людину, вже потрібна справжня любов.
У такому контексті «каюся» означає наступне: оскільки я довіряю, оскільки я люблю – передаю себе самого в руки Божі, виконую та зберігаю Його заповіді, як того вимагає від нас Сам Христос: «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю Його, і об’явлюсь йому Сам» (Ін. 14: 21).
І в цьому сенсі з передавання самого себе в руки Божі через покаяння, через любов та довіру виходить зречення себе. Ми зрікаємося всього того, що до цього знали та любили, що бачилося розумним та логічним.
За допомогою цього ми наближаємося до зустрічі з Богом тим же самим чином, що і Авраам, який вийшов на зустріч з Ним після того, як послухався заклику, з яким Господь до нього звернувся: «Вийди з своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (Бут. 12: 1). Адже це в реаліях тієї епохи означало подорож на край світу!
Цей заклик до Аврама, за яким послідувала зміна місця життя, повторюється кожну хвилину і по відношенню до нас: щоб ми змінили спосіб життя.
Бог нас спонукає залишити позаду все, чому ми навчилися, те, як ми живемо і що думаємо про інших людей, і закликає робити те, чому Він нас навчає, довіритися Йому і піти в нову країну – країну Його заповідей.
Це і є справжнім самозреченням – зреченням свого «я», як би ми його не любили.
Таким чином, оскільки покаяння припускає довіру Богу та зречення самого себе, оскільки довіра та самозречення припускають любов, то покаяння в своїй суті стає фактом любові: я люблю Бога і йду в невідомість (оскільки послух Його заповідям по суті це шлях в невідомість).
На жаль, є певна група християн, які постійно приймають участь в житті Церкви, але їх образ мислення знаходиться в суперечності з покаянням.
Вони не можуть довіритися Богові і відправитися в подорож в нову країну Його заповідей, тому що відмовляються подивитися на себе через призму заповідей Божих і таким чином змінити уявлення про себе.
Інакше кажучи, не хочуть побачити приховане всередині пекло, в яке, проте, Христос вже зійшов, відвідав його і, не дивлячись на це, любить нас.
Подяка приводить до покаяння
Третій елемент, який нам дозволяє зв’язати покаяння та любов, зустрічаємо в оповіданні Нового Завіту про трапезу в будинку Симона (Лк. 7: 36-48).
Коли Христа приймали в якомусь будинку, прийшла жінка-грішниця, припала до Його ніг і почала їх умащати миром.
Господар будинку, який був фарисеєм, обурився і подумав: «Якби Він був пророком, зрозумів би, що за жінка до нього торкається, і не прийняв би її». Тоді Христос відповів на його роздуми: «Два боржники винні були одному чоловікові: один мало, а інший багато, але кредитор пробачив їм обом.
Як ти думаєш, хто любитиме його більше?» «Природно, той, хто був більше винен», – не замислюючись, відповів господар будинку. І Христос говорить: «Чи розумієш ти зараз, що ця жінка виразила мені свою подяку? Оскільки вона відчуває, що прийнята Тим, Хто пробачив їй гріхи».
І, повернувшись до тієї жінки, сказав: «Прощаються тобі гріхи твої».
Я б хотів поставити тут акцент на тому, що результатом покаяння є подяка – а це, по суті, форма любові. Але це правило діє і навпаки: результатом нашої любові до Бога буває покаяння. Любов, іншими словами, є і причина, і результат покаяння.
Тому в одній бесіді святитель Іоанн Златоуст, з художньою вільністю описуючи не приведений в Євангелії можливий діалог цієї жінки, що кається, з торговцем, у якого вона купує миро, використовує термінологію любові: «Хочу, щоб ти дав мені краще миро, яке у тебе є, скільки б воно не коштувало».
Той питає, щоб краще зрозуміти, для кого вона купує, але жінка перебиває його: «Дуже тебе прошу, я прийшла до тебе не розмовляти; дай мені найкраще – і я піду. Дуже поспішаю, хочу зустрітися з моїм коханим».
Торговець відповідає: «Я дивлюся на ціну мира, яке ти просиш, і дивуюся. Хто той, кого ти любиш так сильно? Покажи його мені, щоб і я його полюбив».
Жінка знову відповідає: «Навіщо ти, людина, тиснеш на мене, щоб дізнатися, хто це? Невже ти не бачиш, як згорає моє серце від бажання зустріти Його і боюся не встигнути? Мені здається, що немає будинку в цій країні, де б не знали, скільки я спокусила в розпусту. І як тільки я побачила цього Святого Лікаря, Який з’явився на землі, відразу ж душа моя була поглинена Ним і серце підкорилося Йому, тому що я бачила багато чудес, які Він вчинив. Грішних приймає, до митарів наближається, не гнівається і не виганяє тих, хто приходить до Нього».
Таким чином, ми бачимо, що отці, кажучи про покаяння, мають на увазі прояв здатності людини любити, тому і використовують термінологію закоханих, щоб описати зв’язок того що кається з Найбільшим Коханим. І ця здатність любити здатна сама по собі подолати силу звички до пороку.
Отці називають те покаяння, яке дійсно походить з любові, «початком Царства Божого» (як і на початку проповіді Христа) в тому сенсі, що людина в покаянні починає відчувати Царство Бога.
По-іншому покаяння називається «присутністю Святого Духу», Який діє всередині людини і направляє її. Також покаяння уподібнюється «новому зору» – тобто людина покаянням знаходить нові очі – це те, що ми пам’ятаємо з досвіду святих, – бачення, споглядання Бога. Отримання такого зору – довгий процес, початком якого є покаяння.
Можливо, після всього сказаного нам доведеться констатувати, що в нашому покаянні немає нічого схожого на згадане. Це не повинно нас бентежити. Сходи на небеса складаються із ступенів.
І Бог, що любить людину, знає що нам дуже важко зробити перший крок, щоб встати на ступінь любові. Загалом, бувають і інші шляхи покаяння: для когось стимулом може бути страх або надія на нагороду.
Але незалежно від мотиву, який нас спонукав покласти початок духовного життя, метою завжди має бути любов.
Духовне життя взагалі складається з постійного перетворення наших внутрішніх мотивів, освячення намірів та усвідомлення того, що ступінь, на якій ми знаходимося зараз, тимчасова, оскільки нам вже потрібно рухатися до наступної.
Священик Василій Фермос
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №5
