(Віленский Свято-Духів монастир, 1597 р.)
Литва – країна переважно католицька. Православ’я тут як і раніше є релігією національних меншин. Серед православних віруючих, що живуть в цій прибалтійській державі, домінують росіяни, білоруси та українці.
Православних литовців дуже мало, але все-таки вони є.
Більше того, у Вільнюсі – столиці Литви – діє єдиний в країні православний прихід, в якому служать на литовській мові. Общиною святої Параскеви опікується протоієрей Віталій Моцкус, етнічний литовець. Він також служить в Свято-Духівському монастирі Вільнюса і є секретарем єпархіального управління.
З отцем Віталієм ми розмовляли в невеликій вітальні при храмі святої Параскеви. Батюшка розповідав про своє дитинство, про свою нелегку долю, про перші зустрічі з Православ’ям. У литовській глибинці, де він жив, Православ’я було практично невідоме. Єдина православна мешканка Салинінкая, російська жінка, приїхала туди тільки тому, що вийшла заміж за литовця.
Місцеві діти приходили до її будинку, щоб подивитися на дивний для тих країв звичай: як вона «п’є чай з тарілки» (вона дійсно пила чай з блюдця). Майбутній священик добре запам’ятав, що саме ця жінка допомагала їм, коли в сім’ї виникли серйозні труднощі. Не вислизнуло від його очей і те, що вона вела гідне християнське життя та свідчила про Православ’я своїми справами, які були сильніші за слова та переконання.
Напевно, приклад християнської віри та життя цієї жінки став однією з причин, що підштовхнули Віталія до того, щоб більше дізнатися про Православ’я. Допитливий молодий чоловік відправився до Вільнюса, в Свято-Духівський монастир.
Правда, зовнішній вигляд монастиря викликав непідроблене здивування: замість очікуваної білокам’яної церкви з вузькими вікнами та золотими куполами перед поглядом Віталія з’явилися храми, побудовані в класичному стилі та зовні мало відмітні від католицьких.
Виникло закономірне запитання: чим же тоді Православ’я в Литві відрізняється від католицизму? Внутрішнім вбранням храму? Так, тут загального відкрилося значно менше, ніж в архітектурі. Ще менша спільність виявилася в богослужінні: православні служби були більш молитовні та довготривалі. Думка про те, що Православ’я та католицизм ідентичні або дуже схожі, відійшла сама по собі.
– Я почав їздити в монастир на вихідні: приїжджав в п’ятницю і залишався до неділі, – згадує отець Віталій. – Мене приймали з любов’ю та розумінням. Добре, що серед духовенства був литовець, отець Павел, – я міг поговорити з ним на духовні теми, йому ж я перший раз сповідався.
Російську мову я тоді знав недостатньо, в основному на побутовому рівні… Потім я вирішив припинити своє навчання в училищі і в 16 років прибув в монастир на постійне проживання. Це відбулося в березні 1991 року. Мріяв стати ченцем, але склалося інакше.
Поступив до семінарії в Білорусії, познайомився там з дівчиною та одружився – відразу після закінчення семінарії, в 1995 році. До речі, Православ’я також прийняли мама отця Віталія і його брат з сестрою. Але серед знайомих та друзів батюшки ставлення до його переходу в Православну віру було неоднозначним.
– Отче Віталіє розкажіть про храм, в якому Ви служите.
– Храм святої Параскеви був побудований за ініціативою першої дружини Великого князя Литовського Ольгерда вітебської княжни Марії Ярославни. Цей храм був першим кам’яним християнським храмом у Вільно. У 1557 році під час великої пожежі храм згорів дотла.
(Храм св. Параскеви, м. Вільнюс)
У 1560 році на місці згорілого храму був побудований новий, який в 1610 році під час чергової міської пожежі знов погорів. Зруйнований пожежею храм вже не відновлювали. У такому сумному вигляді будівля в 1611 році перейшла в руки уніатів. Пізніше храм був повернений Православній Церкві та відновлений в 1698 році.
У 1748 році Параскевська церква знову згоріла майже до підвалин. З великими працями храм був відновлений. Але в 1795 році його знов захопили уніати. У 1839 році Унія в Литві припинила своє існування. Разом зі всіма захопленими уніатами святинями, Параскевський храм був повернений православним. У той час храм був досить жалюгідною та старою будівлею без даху.
Під час Другої Світової війни в храмі згорів інтер’єр. У 1945-1949 роках був зроблений капітальний ремонт. З 1960 по 1990 рік церква святої Параскеви була зачинена: у ній в різний час розташовувалися музеї, сховища та картинні галереї. Сьогодні цей історичний храм унікальний тим, що православні богослужіння тут здійснюються на литовській мові
– Хто є прихожанинами Параскевського храму?
– У нас в храмі різні люди. Є чисто литовські сім’ї, в яких не говорять на російській мові. Але в основному змішані сім’ї. Хоча є ще одна цікава категорія прихожан: нелитовці (росіяни, білоруси, українці), що вільно володіють литовською мовою. Їм легко розуміти службу на литовській мові, ніж на церковнослав’янскій.
Правда, з часом, коли вони добре вивчають службу, то зазвичай переходять в храми, де служать на церковнослав’янській. У якійсь мірі наш храм стає для них першим етапом на шляху воцерковлення.
– Що ж веде до Православної віри корінних литовців? Які тому є причини?
– Думаю, на те є безліч причин, і кожна людина, мабуть, акцентувала б увагу на якомусь своєму моменті. Якщо ж спробувати узагальнити, то можна відзначити такі чинники, як краса Православ’я, духовність, молитва, богослужіння.
Ми, наприклад, бачимо (з певним здивуванням), що на литовські і навіть церковнослав’янскі служби приходить багато католиків, причому вони замовляють у нас панахиди та молебні. Буває, після служби в католицькому храмі вони йдуть до нас в Свято-Духівський монастир або в інші церкви і моляться за нашими богослужіннями. Кажуть, що ми гарно молимося, що молитва у нас тривала, тому можна встигнути самому добре помолитися.
Для католиків це виявляється дуже важливим. Взагалі зараз багато хто знайомиться з православним богослів’ям, з традиціями та святими (тим більше що до XI століття святі у православних та католиків загальні).
Литовською мовою видаються книги про Православ’я і друкуються твори православних авторів, причому ініціаторами видань є нерідко самі католики. Так, на литовську перекладені праці Олександра Меня, Сергія Булгакова, видані «Записки Силуана Афонського». Переклади теж часто робляться католиками, хоча до нас вони звертаються з проханням про перегляд та редагування переведеного матеріалу.
– А як йдуть справи з перекладом богослужбових текстів? Все-таки без них не обійтися на службах на литовській мові.
– Знаєте, я згадую, що, коли я став православним, мені хотілося здійснювати службу на рідній мові. Адже ми, ставши православними, продовжуємо любити свою країну, свою батьківщину, як і апостоли, які любили свої країни, в яких вони народилися.
Я, якщо відверто, не уявляв, як може проходити процес становлення служби на литовській, але Господь створив диво: мені потрапила до рук Літургія на литовській мові. Найцікавіше, що переклад був зроблений в другій половині XIX століття і опублікований з благословення Святішого Синоду в 1880-і роки. Правда, текст написаний кирилицею – читати більш ніж дивно.
В кінці тексту навіть прикладений короткий курс фонетики литовської мови. Можливо, переклад був призначений для священиків, які не знали литовської. З історією цього перекладу мені поки розібратися не вдалося, але знахідка підштовхнула мене до конкретних дій.
Я почав заново переводити Літургію – все ж таки переклад XIX століття був неабиякою мірою русифікований і не зовсім підходив для нинішніх реалій. Але я не знав, як мені використовувати переклад, боявся, що частина віруючих може це не сприйняти. На щастя, правлячий архієрей – у той час ним був митрополит Хризостом – сам мене запитав про перспективи служіння на литовській. Я відповів, що такі служби здійснювати можна. Після цього взявся за переклад ще рішучіше, підключив інших людей. 23 січня 2005 року ми звершили першу Літургію на литовській мові. Поступово перекладаємо на литовську інші служби богослужбового кола.
(Протоіерей Віталій Моцкус)
– Для нас це не єдина проблема, – помічає отець Віталій. – Досить непросто у фінансовому плані тим священикам, які служать в нечисельних приходах. Наприклад, на північному сході Литви є чотири храми, розташовані порівняно неподалік один від одного. Священик міг би там жити, в приходському будинку.
Але самі приходи настільки бідні та малочисельні, що не можуть утримувати навіть одного священика, без сім’ї. Деякі наші батюшки вимушені працювати на світській роботі, хоча така ситуація, щоб священик працював з понеділка по п’ятницю, зустрічається рідко. Є, наприклад, священик – директор школи, причому його храм облаштований в самій школі. Є священик, що володіє своєю клінікою. Це православна клініка, хоча вона вплетена в структуру державної медичної системи. Наші прихожани ходять туди лікуватися; серед лікарів та персоналу там немало наших віруючих, православних. Священики в сільській місцевості займаються сільським господарством, щоб себе підтримувати.
– Чи немає тих специфічних труднощів, які можуть бути характерні для країни, де домінують католики? Я не можу обійти увагою непросте запитання зі сфери міжконфесійних стосунків.
– В принципі з Католицькою церквою стосунки хороші, перешкод нам ніхто не створює, зокрема держава. Ми маємо можливість викладати в школах, будувати свої храми, проповідувати. Звичайно, в деяких ситуаціях потрібна делікатність. Наприклад, якщо ми хочемо відвідати будинок престарілих, лікарню або школу, бажано поцікавитися заздалегідь, чи є там православні. Інакше можуть виникнути непорозуміння: навіщо ми прямуємо до католиків?
«Зрозуміло, що Римська церква без жодної привітності віднесеться до православного слова на своїй території», – подумалося мені. З іншого боку, в Литві, незважаючи на явне домінування католиків, не так вже і мало людей, до яких в принципі можна обернути православну проповідь не оглядаючись на реакцію Католицької церкви.
Дійсно, за радянських часів до Литви прямували фахівці, які, як правило, були «перевіреними» комуністами, але все таки потім, після розвалу радянського союзу, відійшли від пануючої ідеології. Зараз вони, а також їх діти та онуки починають приходити в Православну Церкву.
За словами отця Віталія, з 140 тисяч православних жителів Литви біля 5 тисяч регулярно відвідують церкву (приходять на службу хоч би разів на місяць, в один з 57 приходів). А це означає, що в самій Литві серед православних за хрещенням або походженням є широка можливість для місії. Вона тим більше важлива, що цю місію перехоплюють різні групи неопротестантського напрямку, які дуже активні, інколи навіть нав’язливі.
За нинішньої ситуації майбутнє Православної Церкви в Литві багато в чому залежить від успіху місії серед нецерковних людей. Звичайно, в Церкву приходитимуть і корінні литовці, зокрема що пішли з католицизму, але навряд чи їх притока стане масовою.
Служби на литовській, проповідь на литовській, викладання Закону Божого – це, безумовно, важливі місіонерські кроки, від яких не слід відмовлятися. Втім, судячи по тому, що за останні десять років масового навернення литовців до Православ’я не відбувалося, навряд чи можна очікувати серйозних зрушень в етнічному складі прихожан Православної Церкви Литви. Хоча для Бога, безумовно, цінна та важлива кожна людина, незалежно від її національності та мови.
Сергій Мудро
Газета – “Волинь Православна”
