Днями в храмі знов почув те, що не дає інколи людям спокою запитання:
– Ось потраплю я в рай, і як же я зможу там радіти, якщо хтось з близьких мені людей не спасеться?
Про це, і справді, багато хто запитує, і далі навіть того йдуть:
– Як же Бог, якщо Він, і справді, любов, зможе допустити, щоб хтось мучився в той час, коли інші радітимуть?
І висновки, відповідно, робляться, що або Бог не благий, або муки пекельні не вічні, або і зовсім їх немає. Або навіть взагалі нічого немає.
Але нічого такого в даному випадку людина не говорила, а запитала саме те, що запитала.
І гріх за таке запитання людину засудити або посміятися над нею, тому як неспокій, нею висловлений, так або інакше, але на любові грунтується і тому розуміння і пошани гідний. І відповіді гідний – тим більше. Тому відповідаю. Правда, відповіді мої теж все більше на запитання схожі.
– Запитаю і я вас, – кажу. – Ви, звичайно, не сердіться на мене, але чому ви вирішили, що потрапите після смерті саме в рай?
– Я не знаю… – задумалася співрозмовниця, – я на милість Божу сподіваюся. Можу і не потрапити, зрозуміло.
– Значить, точно не знаєте, і це теж велике запитання – доля ваша замогильна, як і моя, як і будь-якої іншої людини?
– Так, безумовно.
– І проте в цьому плані ви Богові готові довіритися – роблячи при цьому, звичайно, все, чого вимагає ваша християнська совість?
– А що ж мені ще залишається?..
– А раз так, і у всьому останньому теж довіртеся.
Я міг би, напевно, багато що ще постаратися «від себе» сказати. Наприклад, що «грішники самі винні в своїх муках, і тому їх не шкода». Або що врятовані і ті, що досягли обителей райських будуть цілком поглинені спогляданням Божественної краси, тішитимуться любов’ю Божою і забудуть про все інше.
Я подібні пояснення зустрічав в різних книгах і у різних авторів. Проте, нічого такого не говорив. По одній, але дуже важливій причині: я не знаю, як все буде в тому, іншому житті, оскільки сам знаходжуся ще в цьому. І я не хочу нічого навмисно або не навмисно спрощувати або, навпаки, ускладнювати, намагаючись своїм обмеженим розумом зрозуміти і більш того – пояснити те, що може бути зрозуміле лише у вічності.
Я знаю інше. Знаю, що є безліч інших речей, інших запитань, на які відповіді на цьому, тимчасовому світі не знайти. Чому народжується дитина в сім’ї, в якій ніхто їй не радий, і чому подружжя, день і ніч благають Бога послати їм чадо, залишаються бездітними?
Чому смерть викрадає того, хто такий потрібний, такий дорогий нам, а всіма забутий старий чоловік, що немов загубився в цьому житті, живе, підбираючись потихеньку до сторічного рубежу, понад міру «насичений днями» та «злістю на них», очікуючи смерті як позбавлення від страждань? Чому люди часто люблять тих, хто нехтує ними, і самі нехтують тими, хто любить їх? Чому така хороша, така чудова людина пішла звідси, так і не знайшовши віри, пішла, залишившись чужою для Церкви та Бога? Нескінченний ряд «чому», запитань, що не мають задовільної відповіді.
Але Бог не залишає нас без того, що нам дійсно необхідне, а раз так, то означає ці відповіді нам тут і зараз не потрібні. Господь все відає, ніщо не приховане від Нього, у тому числі і тяжкі роздуми, і сумніви, і вся наша уявна безвихідь. Через те і говорить Він Своїм учням і нам говорить про ту мить, коли ми зустрінемо Його: «Того дня ви не запитаєте Мене ні про що» (Ін. 16: 23).
Всі питання наші втратять своє значення, вирішаться остаточно і безповоротно в Ньому. Ми переживаємо це іноді в якійсь дуже маленькій, крихітній мірі ще тут, коли в скорботі та утрудненні серця молимося і в молитві сповнюємося відчуття присутності Божої. Не змінюються, мабуть, ще зовнішні обставини, не зникають труднощі, але скорбота йде, вона немов розчиняється в світлі та любові Отця до Його безрозсудних, немічних дітей.
Так або приблизно так я і постарався відповісти моїй співрозмовниці. І вона цією відповіддю задовільнилася.
Ігумен Нектарій Морозов
Газета – “Волинь Православна”
