Батьки кричать на батьків, діти грубіянять батькам, потім зростають – і кричать на своїх дітей, отримуючи у відповідь агресію та лайку.
Як розірвати це порочне коло? Про це наша розповідь.
Батько не дозволяв мені скрипіти дошками підлоги. Вночі зі страхом його розбудити я скрадалася по коридору близько до стіни. Так було безпечніше, тому що тихіше. Базікати по телефону було не можна. Я забиралася з апаратом під ковдру, щоб довго-довго шепотітися з подругою. Тата це дратувало.
Подивитися в дзеркало
Мамі не подобалося, як я дивлюся та відповідаю. Вона завжди говорила мені «не натягуй ніс». Я скривджено дивилася в підлогу, а ніс ставав схожий на грушу, як мама і обіцяла. Була у нас сімейна приказка «не так стоїш, не так свистиш».
Я боялася заходити на кухню. Слухати батькові їдкі жарти. Бачити мамине незадоволене лице.
На себе подивитися в дзеркало, я жодного разу не здогадалася. В тому сенсі, що це я тепер тільки розумію, наскільки ми з мамою схожі.
Мені все не подобалося в батьках. На будь-яку їхню критику я або відповідала зі злістю, або ховалася куди подалі.
Вдома було прийнято кричати, лаяти один одного. З завидною завзятістю та агресією мама примушувала домочадців дотримувати зручний їй порядок. Іноді їй це вдавалося.
Криком ж щастя не досягається
Одного було не переламати – вирази мого обличчя. Так не тільки я, всі в сімействі були незадоволені та нещасливі. Але криком ж щастя не досягається, чи не так?
Зараз здається, це було в іншому житті. Ще підлітком я вирішила, що ніколи не кричатиму на своїх дітей. Так шкода, але одного разу я запросто почала це робити і навіть не помітила. І хтось же міг мене зупинити. Ау, дівчинка, ти нічим не краще за своїх батьків. Можливо, і були спроби.
Тільки з зростанням власної значущості посилюється глухота. Не інакше. Якби мені хтось сказав, що я матуся-тиран, я б просто не розчула цього.
Мій малюк народився по любові. Я його дуже чекала, і він, звичайно ж, відразу став найкращим. Я не знала тоді, що він буде єдиним. І вже точно не уявляла, що теж на нього кричатиму.
Перший раз я підняла на сина руку коли йому був рік. Ми лежали в лікарні з приводу незначної травми. Річ у тому, що він кричав як божевільний. Змінила памперс, погойдала на руках, дала води, чого ж ще треба. І так втомилася розбиратися, чого він хоче, що з переседдя вдарила його по м’якому місцю.
Від несподіванки малюк замовк. Подивився на мене перелякано і більше не плакав. А я ще довго картала себе за свій вчинок.
Я ростила його без батька. Мені доводилося багато працювати. І це, звичайно, не виправдання, але просто так було. Як говорить мій син, в дитинстві він бачив мене вдома або сплячою, або злою.
У міру його дорослішання додавалася моя незадоволеність.
– Що за почерк, хто буде це читати!
– Болить живіт? Нічого, переболить. Вставай і йди.
– Припини чавкати.
– Застели ліжко, я тобі не прибиральниця.
– Ти знову мені набрехав. Ти думаєш, я дуркувата?
До підліткового віку я буквально зірвала голос, тому що весь час чогось від сина вимагала, а він не робив, не відповідав, не розумів. Уроки, прибирання, не грай в комп’ютерні ігри. Не робив, не прибирав, грав. А я кричала.
Дитячі клятви ми забуваємо на певний час або назавжди. Батьки старіють. Ми навчаємося їх прощати. В ідеалі. Проте неначе стаємо на їх місце. На жаль, не тільки в кращих їх якостях.
Незнайомий чернець
Мене привів до свідомості незнайомий чернець. Далека від церкви, я була близька до життєвої катастрофи. Мій син замість школи пропадав в ігрових клубах, де я відчайдушно вишукувала його. І знову кричала, а ще просила, вмовляла, шукала причини. Була загроза йому не отримати атестат навіть за 9 клас.
Себе я вже легко уявляла в психіатричній лікарні. У повному безвиходді я раптом поїхала в православний монастир. Не дуже зрозуміло, чому саме туди. Але я шукала втіхи. Або Бога? У каплиці при монастирі мені показали ікону «Неупиваєма чаша» і добра жінка підказала, що в монастирі є один священик, який мені обов’язково допоможе.
Я пленталася по дворі монастиря, а напереріз мені летів священик в чорній рясі. Поспішав, але я зупинила його запитанням «як знайти отця Василія». Птах, подумала про нього. Він запитав, які проблеми. Уривками зі слізьми розповіла про сина.
Чернець-птах пильно подивився на мене і сказав: «Зараз служба у мене. Почекаєте? Все реально!»
Тужно тривала незрозуміла служба. Горіли свічки. Від втоми хотілося сісти, але було соромно. Коли все завершилося, він відразу мене знайшов.
Я намацала носову хустинку в кишені. Знала про себе, що багато плакатиму. Значно більше, ніж говорити.
Священик-чернець провів мене за невелику решіточку перед солеєю та посадив на лавку. Погано пам’ятаю вже всі подробиці цієї неспішної бесіди. Було ніякове відчуття, ніби то відволікаю втомлену людину. Даремно. Незручно якось. Півгодини, година… Здалося, що він за мене молодший. Але чи є щось таке, що він знає краще за мене?
Ми ходили по одному і тому ж колі, обговорюючи варіанти, як можна було б зайняти мого сина. Православний табір, паломницькі поїздки, волонтерство. Все це було абсолютно нереально. Як фантастика на другому поверсі.
Хто до кого хотів достукатися? Можливо, він просто не розуміє, бурчала я в думках. Підліток – це ж не валіза. Які поїздки, якщо він нічого не хоче? Але ми говорили і говорили. Цій розмові не було кінця. Я нічого вже не могла. Мені хотілося піти.
Добрі, але неможливі поради. Куди їх дівати? Навіщо це усе? Але несподівано, на десятому колі, мені довелося здивуватися.
– Розумієте, він мені грубіянить.
– Так цього не можна робити. Є п’ята заповідь. Шануй батьків. Якщо він не шанує вас, він постраждає вже за життя.
– Так таки постраждає?
– Звичайно. Діти, що не поважають своїх батьків, дуже страждають. Їм важко досягнути успіху, стати щасливими.
– Але що ж робити. Він грубіянить. Заборонити? І він зразу ж перестане так чинити? Ну так… – зітхнула я приречено.
– Все дуже просто. Не грубіянте йому самі.
– Що ви маєте на увазі?
– Не кричіть, не принижуйте, не лихословте з його приводу.
– Але це дуже важко. Адже він же! – вже не було сил перераховувати все те ж саме про «він же».
– Це складно, але це категорично потрібно перестати робити. Ви повинні перестати йому грубіянити і ви побачите, що він теж перестане.
– Ну так відразу ж.
– Не відразу, але перестане.
– А якщо мені від нього чогось потрібно. Ха-ха… Для нього самого, – зім’ятим носовичком я витерла заплакане лице і багатозначно шмигнула носом-грушою.
– Скажіть йому один раз спокійним тоном, що ви хочете. Скажіть другий. Третій. Але це максимум. Більше не говоріть.
– Не говорити? Він не піде, не зробить, а я промовчу?
– Так. А ви промовчите. Вам буде сумно. Він це бачитиме.
– Але зробить по-своєму!
– Зробить. А ви погодитеся з цим. Іншого варіанту немає. Довіртеся йому. Навіть якщо він робить помилку, це його право. Нехай робить.
– А якщо він грубіянить, ось якщо він кричить!
– Просто скажіть, що не готові розмовляти з ним в такому тоні. І підіть.
Через багато років…
Пройшло багато років. Нещодавно мій син сказав мені, що одного разу я дуже змінилася. В кращу сторону. Тобто буквально стала іншою людиною. Я запитала, дійсно? І коли це, на його думку, трапилося? Років сім тому, – була відповідь.
– Пробач мене.
– Мамо, ну досить вже. Я тебе давно пробачив.
– Ти боявся мене, коли був маленьким?
– Так, я дуже боявся. Але я любив тебе. І завжди чекав. І тепер я тебе дуже люблю.
Сьогодні ми з моїм сином друзі. І навіть якщо він буває неввічливий зі мною, або я, то у відповідь ніхто не посилає агресивний стусан. І цим проблем просто не створюється. Ми навчилися берегти один одного. Це все реально. Чернець-птах не обманув мене. Невже це не диво?
Доступне кожному диво. Досягається працею та щоденним тренуванням. Якщо злітає з язика щось не дуже добре, вслід йде усмішка, жарт, тепла розмова. Ми ніколи у лайці не лягаємо спати. Принаймні, стараємося.
Незадоволення неможливо відправляти на завтра. Нікому не скаржимося «а він», «а я». Сім років тому потрібно було постояти для цього на краю прірви.
Якщо хтось зустріне отця Василія – птаха, поклоніться йому від мене. Або помахайте хустинкою голубу, що пролітає повз вашого віконця.
Коли сльози відчаю капають на скло, а діти не так живуть, дихають та свистять, як вам цього б хотілося. Або як ви мріяли. Скажіть у цю мить домашній тиранії «до побачення». Почніть з себе. Все реально.
Євгенія Белоусова Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №5
