Християнство не є релігія зовнішніх повелінь та заборон. Християнство є поклоніння Богові в дусі та істині. Віра наша повинна насамперед відновити внутрішню людину. Тоді виправлений і очищений внутрішній світ неминуче проявить себе зовні, зціляючи і правильно формуючи світ зовнішній. Власне, зовнішній світ зазнає благі зміни тільки тоді, коли діє на цьому зовнішньому світі оновлена зсередини людина.
Життя внутрішньої людини, життя перед лицем Того, Який «бачить таємне і віддає явне», є віра наша.
З погляду внутрішньої людини поглянемо на головну християнську молитву – «Отче наш». Але раніше почуємо слово про серце, сказане святителем Тихоном Задонським:
Серце це – початок та корінь всіх діянь наших. Серцем віруємо або не віруємо; серцем любимо або ненавидимо; серцем упокорюємося або гордимося; серцем терпимо або ремствуємо; серцем прощаємо або злимося; серцем примиряємося або ворогуємо; серцем звертаємося до Бога або відвертаємося; серцем наближаємося, приходимо до Бога або відходимо і віддаляємося; серцем благословляємо або клянемо.
Отже, чого на серці немає, того і насправді немає. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, а є лицемірство. Упокорювання не є упокорювання, а удавання, якщо не в серці; дружба не дружба, а гірше за ворожнечу, якщо зовні тільки проявляється, а в серці не має місця. Тому Бог вимагає від нас серця нашого: «Сину мій, віддай серце твоє Мені» (Притч.23:26).
“Отче наш “
Тепер приступимо до молитви Господньої.
«Нехай святиться ім’я Твоє», – сказано в ній відразу після прикликання Отця. Ми можемо і повинні говорити про те, що головною славою Бога є Його вселення в людину. Увійти всередину світу нашого, все освятити Своєю присутністю всередині серця людського хоче Господь. І не можемо ми прославити Його як повинно, поки не станемо Його храмом і Його обителлю.
В Сонці та Місяці прославитися, а в людині ні – хіба це справжня слава для Творця? Ні в якому разі. Зв’язавши ім’ям Своїм безодні, поклавши печать імені Свого на весь створений світ, Господь хоче, щоб людина дала місце славі Божій всередині себе самій. «Утверди серце моє в страху імені Твого» (Пс. 85:11) говорить пророк, і ми нехай просимо того ж.
«Нехай прийде Царство Твоє», – говоримо далі. Але куди повинно прийти Царство, якщо спершу не всередину істоти людської?
В Євангелії читаємо: «А як фарисеї спитали Його, коли Царство Боже прийде, то Він (Іісус Христос) їм відповів і сказав: Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Боже Царство всередині вас!» (Лук. 17:21).
Якщо Царства цього всередині не буде, то ніяка славна зовнішня дія не буде до кінця славною і корисною для людини. І цар не славний, і силач слабкий, і вчений нерозумний, якщо при зовнішніх успіхах страждають вони від заздрості та підозр.
«Ні, нехай раніше прийде Царство Боже всередину мене, – скаже людина, – а потім вже нехай з’явиться все інше. А якщо інакше, то в цьому ні твердої перемоги, ні остаточного торжества».
Землею названа людина що згрішила. «Бо ти порох, і до пороху повернешся» (Бут. 3:19).
Що є порох, якщо не речовина землі, яку ми топчемо щодня. Якщо уся людина – земля, то і серце в грудях у неї – шматочок землі.
«Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», – скаже людина, маючи на увазі землю свого серця. На небі волю Божу творять Ангельські лики. Так само точно, так само швидко і охоче нехай виконується воля Божа і серцем людським, як і істотою ангельською!
Ангел хліба не їсть, але Богом харчується. Людина ж хліб їсть, але не одним хлібом живе. Живе кожним словом, яке виходить з вуст Божих та виконанням волі Господньої.
«Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити», – говорить Христос (Ін. 4:34). Раз так говорить Новий Адам, так повинні мислити і в Ньому оновлені люди.
Хліб наш, про який просимо «дай нам його сьогодні» є і хліб звичний, і разом з ним – воля Божа, слово Боже, звичайно ж і Причастя Святе. Все це не однієї плоті стосується, але кожного єства людського, і серця – особливо. Тому що сказано: «Хліб укріплює серце людське» (Пс.103:15).
А приступаючи до прощення боргів взаємних, чи можемо ми залишити серце без уваги? Чи можемо прощати тільки мовою, не мучивши себе самих і не викидаючи з сердець своїх будь-яке злопам’ятство, будь-яке лукавство, будь-яке корисливе та хижацьке до ближнього ставлення? Якщо хочемо бути Христовими учнями, то не можемо. Не повинні ми мазати медом вуста, а отрутою – серце.
І в притчі про царя, що захотів зрахуватися зі своїми рабами (Мф. 18:23-35), Господь говорить про людину покарану: «Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів»
Коли ж просимо не ввести нас у спокусу, то просимо так, тому що знаємо – ворог хитрий, а сила наша немічна. Голос чесної і немічної людини – людини, що покірливо мислить про себе, – почута в проханні «Не введи нас у спокусу».
Диявол змусити нас грішити не може, але може звати на гріх, одурюючи та спокушаючи. Іноді лестить він плотськими ласощами, іноді – примарами добра, що здається таким, іноді – дивом. Є у нього в запасі ще багато всякої мішури для нерівноцінного придбання: «Ти мені душу, а я тобі – яскраву пустушку».
І не приймала б все це людина, якби гріх не звив собі гнізда усередині серця людського. А гніздо це звите, і звідти, «з серця людського виходять злі подумки, вбивства, перелюбства, крадіжки, лжесвідчення, хуління» (Мф. 15:19).
Маючи отруту всередині, як не отруюватися отрутою зовні? Звідси і прохання не допустити до наміру на гріх, до ухилення серця від правих шляхів.
З любов’ю пригадавши про Отця і голосно призвавши Його на початку молитви, в кінці її доводиться говорити про сатану, що спав з неба, як блискавка. У нього війна з нами. Не любить він нас і не полюбить ніколи, але хоче зробити нас учасниками та спадкоємцями його власної долі.
Доля ж його – томління і страждання, ненаситна злість і безглузде існування. Був він колись хороший, а зараз поганий і хорошим вже не стане. Заздрість гризе його і бачити йому нестерпно, що слабкі люди займають місця блаженства, від яких відпав він і йому духи, що послідували за ним. Тому у сатани з людьми війна.
Ми цю війну не розпочинали. Вона розв’язана до нашого народження. Але ми вступили в неї, як тільки прийняли Хрещення. Про це сказано: «Бо ми не маємо боротьби проти крові та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Єф. 6:12).
Найголовніше на війні – серце хоробре. Без хоробрості не допоможе ні зброя нова, ні стратегія хитра. У цій же особливій війні потрібна ще постійна допомога Божа та віра міцна. Так написано: «А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого» (Єф. 6:16).
Віра ж в серці живе, як про те святитель Тихон говорить. Якщо в серці віри немає, то її і зовсім немає. Отже, «визволи нас від лукавого» є прохання про те, щоб захистив Господь щитом віри наше серце. І щоб не пробила серце наше гостра і отруйна стріла ворога.
Вся молитва Господня стосується внутрішнього світу людського, а значить, і вимовлятися повинна не вустами тільки, але і нутром, утробою. Тією утробою, про яку сказано «Дух правий віднови в утробі моїй». Тим нутром і глибиною душі, про яку пишеться: «З глибини воззвах до Тебе, Господи, Господи почуй голос мій».
Так, з глибини серця молячись, часто закликаючи Отця, Який на небесах, рухатимемося до того, щоб виконалися на нас слова Павлові. Апостол преклоняв коліна перед Отцем Господа нашого Іісуса Христа «щоб Він дав нам силою зміцнитися через Духа Його в людині внутрішній, щоб Христос через віру замешкав у наших серцях» (Єф. 3:14-17).
