На Різдво Спасителя співають земля і небо, співає Церква, співає саме Євангеліє. Здається, наче душа людська стає музичним інструментом, аби прославити народжене Дитя…
Палестина дуже мала. Це — цятка на строкатій поверхні планети. Але саме з цієї цятки довгі роки в Небо рвалися псалми, і гімни, і пісні духовні. Пророки вихваляли Бога, нагадували про Закон, погрожували за непослух. Потім раптом усе затихло. Після останнього старозавітного пророка — Малахії — Палестина німувала чотириста років. Стільки ж провів Ізраїль у Єгипті!
Коли страждання в Єгипті стали надмірними, Бог послав до євреїв Моїсея. І тут, коли голос пророчий потонув, здавалося б, у забутті, коли книги пророків читалися, але живого голосу їх не було чути, Палестина знову наповнилася співом. І було від чого. «Отроча родися нам. Син, і дадеся нам». Месія народився! Духовне «єгипетське рабство» скінчилося.
Перш ніж ангельський хор налякав і втішив пастухів словами «Слава в вишніх Богу», вступну частину великої ораторії проспівали інші співці.
Все почалося зі священика Захарії. В Храмі на службі Ангел сказав йому, що він на старості років народить сина. Ця радість стосувалася не одного священика, але дитя його буде таким, що з його народження багато хто втішиться, оскільки багато із синів Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога (Лк. 1, 14; 16). Від цієї зустрічі Захарія онімів на довгих дев’ять місяців. А незадовго до народження його сина дружина Захарії зустрілася з Дівою, Яка мала народити Господа.
Діва-Мати і старенька мати обійнялися тоді. Дружина Захарії сповнилася Духа Святого, і малюк під її серцем радісно і солодко забився. «Звідки мені це!» — у захваті подивування вигукнула Єлизавета і назвала Марію Матір’ю Господа. Марія ж промовила, проспівала Свою дивовижну пісню, в якій прославила Бога, Котрий звеличив Її за смирення. Цю пісню Церква співає щоденно. «Величає душа Моя Господа», — так починається вона.
Незабаром дружина священика народила. Народила сина, і це народження розв’язало язик батька, який так довго мовчав. Старий батько не трепетав над колискою сина, але пророчив і називав дитину пророком Всевишнього. Довге мовчання змінилося на одкровення таємниць.
Чотириста років мовчання старозавітної Церкви також скінчилися. Адже слово народжується у тиші, в мовчанні. Такий закон. Не можна сказати будь-що важливе, не помовчавши перед цим болісно і довго. Отож, Палестина заспівала знову.
І лише слідом за співцями, які живуть на землі, свою партію проспівали співаки, що живуть на Небі. Про радість, яка буде всім людям, вони заспівали пісню пастухам. В тих краях, де виріс і жив цар Давид, до пастухів ставлення особливе.
Як знати, чи не явить Господь і серед них когось великого і незабутнього? Ангели не бентежилися мізерною кількістю сумирних слухачів. Вони знали, передчували, здогадувалися, що пісня їхня не забудеться, але хором із мільйонів голосів буде віднині повторюватися всюди. «Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в чоловіцех благовоління!»
І це була не остання пісня тих дивовижних часів. За сорок днів у Храмі свою пісню проспівав старець Симеон. Він утомився від життя і змучився дочікуватися обіцяного Спасителя. І ось дочекався. Не боячись помилитися серед звичної храмової велелюдності, він підійшов до Марії, взяв Месію на руки, хвалу Богу віддав та й промовив: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм, із миром.
Його пісні повторювала жінка, яка дожила до глибокої старості, Анна, донька Фануїлова. Вона надійшла, Бога славила та говорила про Нього всім, хто визволення Єрусалима чекав (Лк. 2, 38).
Ми пам’ятаємо про пісні, проспівані дітьми при вході Господа в Єрусалим. Тоді діти вигукували, а книжники скреготіли зубами. Тоді, якби замовкли малі, заголосили б камені Єрусалима. Але до тієї пісні дітей було ще далеко. А тут, як бачимо, співали в основному старці.
Древній світ очікував оновлення, і голос вітхого світу радісно лунав зі старечих вуст — Захарії, Симеона, Анни. Лише Діва була молода і невинна. Лише небесні співці додавали свої тріумфуючі ноти до цієї ораторії.
З того часу Церква співає. Вона вже не сурмить у срібні сурми і не б’є в кімвали. Голосом служить Церква Богу, співає Йому «пісню нову», в якій голосові зв’язки натягнуті, як струни, легені працюють, як органні міхи, і язик радісно трудиться, як живий кімвал. Всі пісні, проспівані тоді, ми співаємо донині. До них ми додали безліч нових пісень, що на різні лади оспівують Бога, Котрий одягнувся у смиренне людство.
Воістину, християнство — це пісенна, музична релігія. І справа не лише в тому, що винайдені складні інструменти, написані чудові музичні твори, до звуків яких дослухаються, мигаючи, зірки. Річ у тім, що людина покликана стати живою арфою, Псалтирем, в якому струни — це сили душі і почуття тілесні, а пальці гравця — благодать Духа.
Хто зміг себе так улаштувати, той став інструментом, на якому грає Бог. Це і є виконанням слів псалма співайте Господу пісню нову, спів Богу нашому.
Кінець Одкровення — це Апокаліпсис, наповнений переможними і подячними піснями. Заради того, щоб стати учасником співу майбутнього, треба прислухатися до співу сьогодні. Спочатку прислухатися, потім потихеньку підспівувати: «Христос народився! Славімо Його! Христос із небес! Стрічаймо Його!»
Протоієрей Андрій Ткачев
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №1
