Життя без розчарувань таке ж неможливе, як без любові і вірності. Але до чого ж дивне сусідство: дружба — і підступ, відданість — і зрада. Одного разу кожному з нас доводиться дізнатися це на власному досвіді. І як, запитується, жити далі, якщо друг виявився раптом… — ну зовсім і не друг?
Як пережити зраду? Чи можна ще вірити людям після гіркого розчарування?
Тому, хто зраджений в своїй довірі, важко уникнути думки: не того, мовляв, називав я другом! Помилився у виборі! Ніби-то існують якісь критерії, така собі ще не відкрита таблиця підбору ідеальних друзів, і лише я схибив…
Я, признаюся, і сам немало сил і часу витратив на подібні переживання, поки не прийшов до висновку: критеріїв у дружби немає. Точніше, критерій тільки один, про це Христос розповідає в притчі про милосердного самарянина, а наприкінці говорить: «Йди і ти роби так само». Друзів має той, хто готовий полюбити, хто готовий собою жертвувати — а не той, хто уміє вибирати.
Але все таки… чи можна зрозуміти людей, які на щирість відповідають брехнею, на вірність — зрадою? Невже і вони після цього можуть залишатися друзями?
Гостро, хворобливо звучить неминуче питання: чому? Чому мене зрадили? Чому люди такі жорстокі? Ми немов шукаємо пояснення вчинку того, хто зрадив, і головне, що робить зраду настільки нестерпною — це неможливість зрозуміти логіку поведінки іншого.
Багато разів, перечитуючи Євангеліє, я замислювався: як Христос, знаючи точно, хто Його зрадить, не видаляє від Себе Іуду, а навіть приймає його в число найближчих учнів? Можливо, Спаситель, що бачить людські серця, мав ключ до розуміння зрадника?
Але якщо так, тоді чому Він і нам не пояснив, як зрозуміти (або виправдати) таких людей? Виявляється, пояснив, і навіть більш ніж зрозуміло! Христос сказав головне: «Не судіть!» Виявляється, і намагатися зрозуміти не потрібно. В епізоді з блудницею, яку привели до Христа на суд, — невже Господь намагався зрозуміти її вчинок? Ні, Він просто… не судив!
Чому євангельський рецепт «не суди» такий суворий і лаконічний? На це питання відповідає апостол Павел, коли майже з обуренням пише про себе: “Не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, то роблю” (Рим. 7, 15).
Виявляється, ми не можемо зрозуміти навіть самі себе! Навіть усвідомлюючи, що для нас корисно, а що небезпечно — все одно робитимемо те, що приємніше, простіше. І якщо ми пильно простежимо за собою, то у багатьох випадках самі не зможемо собі відповісти на питання — чому я зробив те, що зробив. Чому я заздрю? Невже це так вже приємно — сохнути від заздрості? Чому я гарячкую? Адже набагато краще було б жити в мирі з усіма. І скільки ще таких непорозумінь можу я в собі відкрити… А чому мучу сам себе — не знаю!
І ось Христос, прийшовши в світ, приніс якнайглибшу мудрість, яка будується на досконалому знанні людської природи, — саме природи, не розуму. Він відкрив нам, що природа наша уражена гріхом, і це постійно впливає на наші вчинки: гріх підпорядковує собі і волю, і розум. Христос вказує нам абсолютно новий, не зрозумілий для розуму шлях: замість образи — подяка, замість помсти — любов. Тут немає земної логіки, замість її законів — покірлива заповідь: не судити, пробачити.
Ще раз Спаситель ламає наші поняття про ставлення до зради, коли відповідає на запитання учнів: скільки разів прощати братові, чи до семи разів? Він говорить немислиму річ: “Не кажу тобі до семи разів, але аж до семидесяти раз по сім”(Мф. 18, 22), — тобто безкінечно! Така відповідь Того, Хто справді знає нашу природу, — адже безкінечне число разів може згрішити людина. Євангельське «пробачити» — не означає зробити ласку комусь, а означає впізнати в зрадникові — себе.
Умінню прощати можна повчитися у Альоші Карамазова. Не дарма саме на цій його властивості зосередив увагу геній Достоєвського: «Він, здавалося, все життя жив абсолютно вірячи в людей, а між тим, ніхто і ніколи не вважав його за ні простака, ні наївну людину. Щось було в ньому, що говорило і переконувало, що він не хоче бути суддею людей, що він не захоче взяти на себе осудження і ні за що не осудить. Здавалося навіть, що він все допускав, анітрохи не засуджуючи, хоча часто дуже гірко сумуючи. Мало того, в цьому сенсі він до того дійшов, що його ніхто не міг ні здивувати, ні налякати, і це навіть в ранній своїй молодості».
І Антуан де Сент-Екзюпері стверджував: «Справжній друг той, хто не осудить!»
Не судити, не зрікатися, вставати разом з тим, хто впав. Пробачити і знову повірити, без суду й розправи — ось шлях дружби і любові, закон життя.
Роман Савчук
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №1