Християнське життя в сім’ї – це життя за образом Триіпостасного Божества. Сім’я, як спілкування особистостей, зображає єднання в повноті любові Святої Трійці, в Якій три Лиця зберігають Свою іпостась, не порушуючи єдності між Собою, і є однією нероздільною природою трьох Лиць.
Класичне визначення «Один в Трьох і Три в Одному» в точності виражає усю тонкість стосунків Троїчного Бога і зразок для кожної справжньої сім’ї.
Оскільки догма формує образ думок та поведінки людини, православні стосунки людини в сім’ї полягають не лише в збереженні особистості, але і в її реалізації в сімейному союзі любові, де декілька членів є одним тілом, нерозривним та нероздільним.
На загальну думку святих отців, порушення єдності між людьми пояснюється розладом особистості кожної людини, спотворенням образу Божого та властивої йому краси, що приводить людину до індивідуалізму, відособленості та іншим сумними наслідками. Як наслідок падіння приходять пристрасті, що є хворобою нашої природи, постійним та підступним ворогом нашого спасіння.
Кожна людина, де б вона не знаходилася, стоїть перед цією твердою стіною пристрастей, яку вона повинна здолати, щоб мати можливість увійти до спілкування любові з живим Богом та своїм Творцем, а також з людьми, її побратимами, що являються, і образами Божими.
Особливо це повинно здійснюватися в сім’ї, де стосунки покликані бути настільки близькими, начебто це було одне злите тіло, що піднімає усю тяжкість як одна людина. Святі нашої Церкви завдяки своєму досвіду та мудрості в Бозі, а головним чином з досвіду святого життя Христа на землі, розділяють пристрасті на три роди. Цими пристрастями, як зброєю, спокушав диявол Господа нашого, коли Він постився в пустелі.
Тому ці пристрасті вважаються найголовнішими. Якби ці пристрасті не складали повного кола диавольських спокус, тоді б диявол не був би повністю переможений та обеззброєний. Це марнославство, себелюбство і сластолюбство. Мета цих пристрастей – зруйнувати усе, вони починаються з нас і поширюються на наше оточення, на нашу сім’ю та віддаляють нас від нашого Бога і Спасителя.
Марнославство, егоїзм – це джерело та корінь нашого спотвореного стану після гріхопадіння. Марнославство засліплює розум та виганяє світло Бога, штовхаючи людину на страшні помилки.Воно діє в нас як смертоносне сп’яніння, що кидає нас в безодню нещастя. Марнославство не здатне бачити правду, воно живе в помилкових світах, створених нашою хворобливою самолюбною фантазією.
Ця пристрасть зціляється в сім’ї через стриманість, терпіння та прийняття поради іншої людини. Коли людина не задовольняється своїм власним розсудом та рішеннями, а змиряється та приймає погляд інших, то вона звільняється від кайданів егоїзму та входить в простір смирення, простір свободи. Смирення – це те, чим наповнене серце Христа, і його завжди супроводить лагідність.
Ці дві чесноти – смирення та лагідність – є необхідними опорами, що підтримують будівлю сім’ї, яка повинна витримувати зовнішні та внутрішні бурі та випробування. У колі сім’ї, в якій тілесний та духовний вік членів різний, так само як і різняться їх настрої та стани, лагідність є об’єднуючим засобом. Саме вона приводить до зрілості та досконалості.
Наступна пристрасть, що народжується від попередньої, – себелюбство. Це – безрозсудна любов до себе, обожнювання свого «я», прагнучого, щоб усе оберталося навколо наших власних задоволень та бажань.
Себелюбство – крайній індивідуалізм, що руйнує будь-які стосунки внаслідок того, що людина опиняється не в силах відмовити самій собі. Себелюбство народжує бунт та норовливість, що часто приводить до розпаду сім’ї. Якщо крапкою відліку усіх дій та почуттів є наша власна персона, наше особисте задоволення та зручність, то зрозумілою стає причина багатьох розлучень під єдиним приводом: він мені не відповідає, він мені не подобається, він мене не розуміє, ми не підходимо один одному.
Себелюбство робить нас жорсткими та черствими, сліпими та бездушними. Через прагнення до задоволення своїх примх ми залишаємося байдужими до усього, що відбувається, не замислюючись, які травми можуть бути нанесені іншим членам сім’ї, особливо дітям.
Засобом від себелюбства, згідно зі святими отцями, є безкорислива любов. Любов не мислить свого, має своїм учителем Христа, Який віддав Себе за життя світу (Ін. 6: 51).
Любов – це зречення власного «я», смирення та відновлення своєї особистості. Любов – головний та здоровий рух душі. Проте, щоб мати можливість зректися себе, змиритися та наповнитися життям, любов має бути спрямована в першу чергу до Бога, а через Бога до людини та до всього всесвіту.
Членам сім’ї потрібне життя в Христі, щоб вони зрозуміли, в чому полягає істинний сенс любові, де вона починається і чого може досягти, як її правильно розвивати, щоб вона була чистою, позбавленою хворобливих почуттів та індивідуалізму.
Третя пристрасть, пов’язана з попередніми пристрастями як міцна ланка, – сластолюбство. Зазвичай воно проявляється як відмова від будь-якого роду працьовитості, зусилля та позбавлень заради блага інших, а також як зведення до абсолюту та обожнювання насолоди.
Причини сластолюбства кореняться в душевній хворобі після гріхопадіння та в затьмаренні розуму, віддаленого від Бога, що діє на тіло людини, котре є храмом Святого Духу та дорогоцінним творінням Іісуса Христа. Сластолюбство за головну мету та сенс шлюбу, а також і всього життя має насолоду, виходячи з цього визначається уся поведінка людини.Сластолюбство позбавляє людину спілкування, тому що змушує її дивитися на іншого як на річ.
Сластолюбство примушує надавати значення зовнішньому, а не внутрішньому, внаслідок чого у людини виникає відчуття постійного незадоволення та ненаситності. Якщо Сластолюбство панує в людині, то воно робить її своїм рабом і полоненим та штовхає її на шляхи, позбавлені благословення Божого та істинної свободи Церкви, і в результаті завдає смертельного удару сімейному союзу нерозривній та справжній любові і знищує усе найблагородніше.
Протиотрутою цієї хвороби душі є працьовитість, готовність до боротьби та надбання всіляких чеснот. Сама наша Церква, що є духовною лікарнею, налаштована на аскезу та працю, яка приводить людину до правильного ставлення до речей, що являється, згідно святому Максиму Сповіднику, необхідною умовою для вірного міркування про духовні поняття.
Працьовитість, аскеза та головним чином любов і божественне горіння преображають пристрасну людину, освячують рухи її душі та тіла. Так звільняється людський розум і починає правильно міркувати про речі, приводити тіло до освячення та цнотливості, утримувати людину на висоті рівня образу Божого, а також утримувати її на шляху до її мети – уподібненню Богу.
Три ці великі пристрасті спокушують кожну людину як в чернецтві, так і в шлюбі та сім’ї за допомогою різної зброї і різних методів, але з однією метою: щоб людині не вдалося знайти на шляху свого життя освячення та спасіння.
Святитель Іоанн Златоуст закликає нас: «Зроби свій дім Церквою». Сім’я, як домашня Церква, служить місцем духовного лікування пристрастей. Таку ж функцію в Православ’ї виконує спільножитній монастир.
Спільне життя, спільне проживання, шлюб та спілкування всередині домашньої Церкви обточують шорсткості характеру, розширюють вузькість серця та навчають тому, що без любові та зростання в Христі сімейне життя спирається на неміцну та хистку основу і будь-якої миті може легко зруйнуватися.
Святитель Іоанн Златоуст називає сім’ю ареною, місцем боротьби та випробувань. І дійсно, у сім’ї довгий шлях з випробуваннями, спокусами та нестерпною скорботою; щоб її не потопили хвилі цього світу, їй необхідно мати своєю основою непорушний камінь, яким є Христос та Його Церква.
Таїнство сім’ї та шлюбу велике є стосовно Христа та Церкви (Єф. 5: 32). Господь принизив Себе, став Людиною і відтоді живить та піклується про Церкву як Небесний Нареченний і залишається вічним її Главою. Церква без Христа не може існувати, і Христос поза Церквою не дає її Таїнств людині. І в сім’ї ніхто не може жити без іншого.
Домашня Церква не може бути створена, якщо главою сім’ї не є Христос. Господь по Своєму благоволінню бажає спасіння та обоження кожної людини. Це – кінцева мета усього нашого життя. Отже, і сім’я і чернецтво – не самоціль, а засіб для нашого спасіння.
Усі форми життя швидкоплинні та скороминущі і оцінюються відповідно до того, приводять вони нас або не приводять до вічного Царства Божого. Якщо сім’я не приводить до Христа, тоді усі її успіхи тимчасові, слабкі та приречені на смерть, як і сама сім’я, як спосіб життя цього віку.
Сім’я досягає своєї мети не світськими успіхами своїх членів і навіть не тим, що вона проіснувала нерозривно до кінця, а освяченням та обоженням своїх членів.Будь-яка інша оцінка сім’ї людськими та світськими критеріями є несправедливою та оцінює неймовірно обмежено її можливості.
Сучасний святий монах-святогорець говорив: «Коли ми навчаємося долати свій егоїзм, то ми стаємо істинними членами своєї сім’ї, а ставши істинними членами своєї сім’ї через подолання егоїзму, ми станемо справжніми членами усієї сім’ї Адама і тоді зможемо молитися Богу за увесь світ». А це – не що інше, як оселення Святого Духу в нашому серці.
Якщо ми бажаємо, щоб світ виправився, давайте спочатку виправимо себе та свої сім’ї.
Митрополит Лимассольський Афанасій (Ніколау)
Всеукраїнський журнал –“Мгарскій колокол”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №3
