За кордоном прикметник «руський» нечасто асоціюється із позитивним образом слов’янського народу. І тим цінніший подвиг того, кого ще за життя навіть вороги-магометани називали «святим руським».Чи замислюємося ми, що іноді наші вчинки можуть скласти враження у інших не лише про нас самих, а й про увесь народ, який ми представляємо?
На жаль, в багатьох країнах слово «руський» асоціюється не лише з позитивом. Дійсно, «руською» може бути не тільки широка натура, а й, скажімо, горілка або мафія. Тим ціннішим є подвиг людини, завдяки якій поруч зі словом «руський» ще за земного життя з’явилося слово «святий». І так його називали не лише одновірці, а й навіть вороги-магометани. Мова піде про святого праведного Іоанна Руського.
Українське коріння руського святого Іоанна
Цікаво, що, хоча і звемо ми Іоанна руським, але за походженням цей святий – українець. Просто народився він у 1690-му році, коли Україна адміністративно входила до Російської імперії. Тому юнак на ймення Іванко став рекрутом у військах Петра Першого. А воювати йому довелося зі споконвічними ворогами козаків – турками. Саме під час русько-турецької війни, а точніше у 1711 році, під час знаменитого Прутського походу та битви за Азов – і потрапив Іоанн у полон. Після продажу на невільницькому базарі Стамбула бранець опинився у власності начальника турецької кавалерії, який повіз його в Анатолію до свого містечка під назвою Прокопіон, або турецькою – Ургюп.
Спочатку новий хазяїн намагався примусити свого раба разом з іншими полоненими прийняти магометанство. Починалося це, зазвичай, умовляннями, після яких йшли погрози, а далі – для найбільш непоступливих – слідувало жорстоке побиття. Іоанн, натомість, тримався міцно.
«Зараз я – ваш раб тілом, і вірно вам служу, – промовив він до господаря. – А душа моя вам не належить. Правої віри батьків своїх я не зречуся: в християнстві народився я, християнином і помру».
Дивний полонений
Відчувши сміливість і твердість духу свого бранця, господар припинив мордувати Іоанна та поставив на важку працю – доглядати худобу, розташувавши його ліжко прямо в стайні. Оточуючі жорстоко знущались з християнина, але Іоанн не лише прощав образи, але й сумлінно виконував свої обов’язки. Поступово він став для господарів незамінним помічником та навіть втішав їх, коли траплялось якесь лихо.
Хазяїн почав із повагою ставитись до віри свого полоненого і не забороняв йому молитись. А бранець, тим часом, попри важкі обставини вів справжнє християнське життя. Не зважаючи на свою бідність та рабське становище, Іоанн завжди допомагав нужденним. Важко та сумлінно працюючи вдень, він багато молився вночі, а іноді відвідував місцевий православний храм на честь Георгія Побідоносця, в якому приймав Святе Причастя.
Іоанн настільки підкорив хазяїна власною любов’ю та жертовністю, що турок запропонував йому жити на правах вільної людини, перейшовши із стайні у нормальне приміщення. Проте подвижник вирішив продовжити своє життя на стайні – адже там він міг щоночі вільно підносити Богові свої щирі молитви, які й надавали сили для подальшого існування.
Перед святим Іоанном благоговіли мусульмани
Тим часом хазяїн Іоанна розбагатів, та збагнув, що усі Божі благословення сходять на його дім тому, що в нього живе справжній праведник. Поступово за Іоанном серед мусульман закріпилося ймення «велі» – цебто – святий.
Коли прийшов час вмирати, єдиною турботою Іоанна, який важко захворів, було причаститись. Він попросив знайти для цього священика, але той не наважився заходити в помешкання до мусульман. Натомість він передав помираючому Святі Тіло і Кров Спасителя, які той із благоговінням прийняв, після чого спочив. Сталося це 9 червня 1730 року. Коли турок-господар дізнався про смерть свого робітника, він покликав православних священиків та усіх тамтешніх християн, які урочисто поховали тіло праведного Іоанна Руського.
Неспалимі мощі
А вже за три роки святий з’явився уві сні місцевому священнослужителю та сповістив, що тіло його залишилось нетлінним. Відкриті мощі святого довгий час перебували в місцевому Ургюпському храмі. Біля них по молитвах Іоанна звершувалося безліч чудес. А у 1832 році стався військовий конфлікт між Туреччиною та Єгиптом, під час якого ворожі війська розграбували Ургюп. Солдати шукали в храмі цінності, але знайшли лише нетлінні мощі, які й вирішили спалити. Натомість ідея ця провалилась: святість знову порушила закони фізики – і вогонь, попри бажання єгиптян, не знищив тіло праведника.
Як руський святий опинився в турецькому селі
У 1898 році в містечку з’являється новий храм на честь святого, збудований ченцями Руського Пантелеймонівського монастиря на Афоні – зробили вони це в подяку за дивовижний порятунок по молитвах сповідника під час небезпечної подорожі.
А у 1924-му році, після греко-турецької війни, відбувся так званий обмін населенням – усі християни Ургюпа (або ж грецькою – Прокопіона) залишають Анатолію назавжди та переїжджають на острів Евбея. Турецьке село, яке стає їх новою батьківщиною, вони перейменовують у Нео-Прокопіон, а з собою привозять головну святиню – нетлінні мощі святого Іоанна.
У 1930-му році на колишньому турецькому, а відтоді – грецькому острові Евбея з’являється красень-храм, освячений на честь святого Іоанна Руського – свідчення великої пошани до праведника, який в житті спромігся втілити Євангеліє. Донині нетлінні, його мощі і по сьогодні вшановуються не лише православними, а й вірменами, та навіть турками.
Диво зі смачним пловом
Господь явив через цього святого багато великих чудес. Про одне з них розповімо детальніше. Диво це було незвичайним і не вписується в традиційні рамки людської логіки, тим не менше воно ще раз каже: у святості людина настільки наближується до Бога, що отримує від Нього певну силу порушувати звичайні закони матеріального світу. І якщо ми віримо в існування 4-го виміру, чорних дір та квантової механіки, тоді це диво не є чимось неможливим для нашої свідомості, тим більше, що вражені ним були якраз не щирі християни, а скептично налаштовані до них представники іншої релігії, а саме – мусульмани.
Отже, трапилось наступне. Хазяїн праведного Іоанна вирішив звершити хадж – цебто паломництво в Мекку. В той час, коли він подорожував, його дружина покликала на обід рідних та друзів. І ось, коли подавали улюблену страву хазяїна, а саме – плов, жінка, зітхнувши, зауважила Іоаннові: «Який був би щасливий твій господар, якщо б він був тут та куштував цей чудовий плов разом із нами!» Почувши її слова, Іоанн попросив у неї блюдо з пловом, пообіцявши, що надішле його в Мекку. Усі присутні звеселились, розцінивши сказане як жарт, але прохання виконали, вирішивши, що Іоанн сам бажає з’їсти смачну страву, або віддасть плов бідним.
Про подію згадали лише тоді, коли з далекої подорожі повернувся сам хазяїн. Серед інших речей він привіз те саме блюдо та розповів, як увійшов одного дня до кімнати, де зупинився, та побачив у ній гарячий плов на посуді з його домашнього фамільного сервізу.
Диякон Миколай Лисенко
