Напевно, немає сьогодні в Греції храму або каплички, де б не було ікони чи фотографії святителя Нектарія Егінського.
З-поміж сучасних грецьких святих він – найвідоміший та найулюбленіший. Греки шанують його, як батька, і йдуть до нього з усіма своїми бідами й потребами.
Маленька Егіна лежить посередині Саронічного заливу Егейського моря. Неподалік від Афін, десь на перехресті між Афоном і Критом, між Корфу і Патмосом – ніби в самому серці Греції.
Колись егінський поліс був великим центром торгівлі й суперником Афін. Тут чеканили монету, яка стала першою грецькою валютою, тут винайшли один із двох грецьких стандартів мір і ваги, тут у 1832 році відкрили першу в Греції Національну бібліотеку.
Сьогодні на острові відчувається помітне запустіння, хоча путівники продовжують вихваляти його природну красу й античні руїни. Афіняни їдуть сюди провести біля моря літні вихідні, туристи приїжджають оглянути стародавній храм Афайї, дуже схожий на Парфенон…
Але є і ті, хто прибуває на Егіну за іншим. Безліч людей їдуть сюди в гості до святителя Нектарія – хто з проханнями, а хто з вдячністю. Святий часто являється людям, які ніколи раніше про нього не чули – зцілює й утішає, дає поради. Потім вони їдуть до нього з усіх кінців світу – вклонитись і подякувати. «Дійсно, для святого Нектарія немає нічого незцілимого», – кажуть тутешні греки, які вже перестали дивуватися численним чудесам.
Мабуть, один із найбільш зворушливих епізодів з життя цього дивовижного святого – це історія про те, як він у дитинстві писав Богу листа.
Майбутній святитель народився 1846 року в містечку Селібрія, неподалік від Константинополя. Батьки його були бідними, а окрім нього в родині було ще п’ятеро дітей. Анастасій (так звали святого в миру) ріс дуже здібною дитиною і, отримавши початкову освіту, дуже хотів навчатися далі. Грошей на це не було, тому хлопчик вимушено вирушає до столиці в пошуках хоч якихось перспектив.
Тут він влаштовується на роботу в тютюнову крамницю, до жорсткого й жадібного чоловіка, в якого отримує за свою працю лише їжу й житло. І ось одного разу, коли весь його одяг геть зносився, і просити про допомогу було нікого, він бере аркуш паперу й пише: «Дорогий мій маленький Христе! У мене немає ні черевиків, ні фартуха. Будь ласка, пошли їх мені. Адже Ти знаєш, як я Тебе люблю».
Потім він вкладає це нехитре послання в конверт і вказує адресу: «Господу Іісусу Христу на небеса». Відповідь, звісно, не могла не прийти. Листа взявся віднести на пошту сусід, який саме йшов туди, і він, побачивши на конверті таку незвичну адресу, з цікавості розкрив його. А наступного ранку надіслав хлопчику все, про що той просив.
Анастасію було тоді тринадцять чи чотирнадцять років. Але свою дитячу безпосередню віру святий зберіг до кінця життя: набагато пізніше, коли монастирська казна його обителі виявлялася порожньою, він, уже старець, ішов у церкву і простягав перед іконою Спасителя або Богоматері руку, промовляючи: «От бачиш, Христе Боже, немає грошей… Але Ти знаєш…» І гроші завжди з’являлися, щоб незабаром, утім, їх знову віддали черговому прохачеві.
Живучи у тютюнового торговця, Анастасій знаходив утіху в читанні книг, а також у тому, що переписував на обгортковий папір улюблені євангельські й святоотецькі цитати.
Палаючи бажанням навчати людей слова Божого, але не маючи для цього ніяких коштів і можливостей, він вкладає ці листочки у коробки й кисети покупців – щоб вони, таким чином, могли разом із товаром отримувати й духовну користь.
Його мрія стати вчителем пізніше збулася сповна. Через деякий час він найнявся лаборантом в один із константинопольських коледжів, а в двадцять два роки переїхав на острів Хіос, де сім років працював у сільській школі.
Тут же, на Хіосі, він був пострижений у ченці й висвячений на диякона. А потім, завдяки багатому покровителю, він потрапив у Афіни, де його помітив Александрійський патріарх Софроній і направив у Афінський університет вивчати богослов’я. Пройшло не так багато років, і патріарх звів Нектарія в сан митрополита Пентапольського, доручивши йому виконувати обов’язки вікарія в Каїрі.
Після хіротонії святитель ніяк не змінив свого скромного способу життя і казав: «Господи, чому Ти підніс мене у таке високе достоїнство? Я просив Тебе зробити мене всього лише богословом, а не митрополитом…» Але його єпископське служіння продовжувалося недовго: фігура владики була надто яскравою, і надто великими були шанси, що він стане майбутнім патріархом.
Знайшлися люди, які заздрили, і вони звели на святого наклепи: звинуватили в кар’єризмі й аморальності, і вже через півтора року його звільнили і він пішов у відставку. Він не намагався виправдовуватися чи захищатися, і, повернувшись в Афіни, довго оббивав пороги міністерств у пошуках місця простого проповідника де-небудь у провінції.
Потім він кілька разів звертався в Александрійську митрополію із запитами, щоб відновити своє добре ім’я – звісно, не заради себе, але заради Церкви. Йому було боляче за кричуще порушення канонів, за якими не можна звільнити єпископа без церковного суду й розгляду справи.
Але у вищих колах з різних причин не хотіли ворушити старе, і до кінця життя владика так і лишався в незрозумілій канонічній ситуації, підписуючись в офіційних документах як «мандрівний єпископ».
Святитель помер у 1920 році, проживши на цій землі 74 роки. У 1961-му був прославлений Церквою. Мощі його зараз спочивають у заснованому ним Троїцькому жіночому монастирі на Егіні. Тут святий провів дванадцять останніх років життя.
Перед цим чотирнадцять років керував богословською школою братів Різарі в Афінах, де навчалися діти найвідоміших грецьких родин. На цю посаду його поставила королева Ольга, до якої дійшли чутки про благочестя старця. Учні згадували, як святитель карав себе за пустощі хлопчаків, як таємно мив підлогу, поки хворів прибиральник… Він зумів налагодити занепалий навчальний процес, і при ньому школа переживала розквіт.
Стару занедбану обитель на Егіні святий Нектарій почав відновлювати ще під час свого директорства. На власні кошти він придбав землю, щоб тут могли оселитися його духовні чада – ті дівчата, які хотіли прийняти чернецтво, але не хотіли залишитися без його духовного керівництва. Спочатку його поєднувало з сестрами постійне листування, а після виходу на пенсію він назовсім переселився в монастир.
В обителі старець, якому на той час було вже за шістдесят, не гребував ніякою роботою – лагодив черницям взуття, копав землю, носив каміння для будівництва храму й келій, так що часто гості приймали його за простого робітника.
Водночас він щодня проводив із сестрами заняття з догматики, етики, аскетики… Нерідко їхні бесіди затягувалися до ночі або перетікали в довгу спільну молитву. На запрошення владики в монастир приїхав майбутній святий Сава Новий з острову Калімнос, щоб навчати черниць візантійському співу й іконопису.
Владика зі справді батьківською турботою піклувався не лише про духовне зростання своїх чад, але й про їхні побутові потреби, особливо про здоров’я. Зворушливі його листи до перших насельниць майбутньої обителі: «Не потрібно більше мерзнути, не піддавайте небезпеці своє життя… Хвороба перешкоджає духовному зростанню для тих, хто не досяг досконалості. Здоров’я вам потрібне для духовного діяння. Той, хто недосконалий і хто виходить на боротьбу, буде переможений – знайте це – якщо не буде здоровим, бо йому не стане тієї моральної сили, яка зміцнює досконалих… Ви повинні зіставляти строгість посту зі своїм здоров’ям, щоб не бути потім вимушеними йти із затвору в міста в пошуках зцілення від тілесних недугів…»
Сам же святитель довго приховував свою хворобу від усіх і ліг у лікарню лише за два місяці до смерті, коли був уже не в силах терпіти біль і протистояти вмовлянням сестер.
Палата, де він лежав і де відійшов до Господа, потім іще довгий час була сповнена пахощів настільки, що туди нікого не клали. А коли тіло спочилого старця готували до погребіння, щось із його одягу випадково залишили на ліжку сусіднього хворого – і паралізований чоловік піднявся й пішов, хоча був лежачим уже багато років.
Розповідають, що за весь час, поки святитель жив на Егіні, тут не було жодного неврожайного року, а всі солдати, за яких він молився під час Першої світової, повернулися додому неушкодженими…
В одному зі своїх листів святитель змальовує портрет настоятельниці монастиря, який більше свідчить про нього самого: «Знай, що твій хороший настрій просвітлює обличчя сестер і перетворює монастир на рай. Знай, що радість і гарний настрій сестер залежить тільки від тебе… Нагорода твоя буде великою, якщо ти станеш для них людиною, яка дарує радість. Я тобі це дуже раджу, тому що сам зробив це принципом свого життя…»
Багато настанов старця у Греції розібрані на цитати. «Під час молитви жени геть із думок будь-яку людину. Кажи: «Я лише Христа мого бажаю зараз, нікого іншого». «Про розчулення потрібно прохати. Кажи в кінці повечір’я: «Господи, бачиш, що я не можу молитися, як бажаю. Допоможи мені!». «Добра совість – це найбільше з усіх благ». «Змиритися – це значить відсікти свою власну волю»…
Владика багато писав, при цьому часто друкуючи книги за свої гроші й роздаровуючи їх. Складений ним гімн Богоматері «Агні Парфене» знають і люблять сьогодні в усьому православному світі.
Але все ж, мабуть, не книги і не слова роблять його таким рідним та близьким тисячам тисяч християн. У всі часи людина більше всього потребує миру й радості, співчуття і любові. А вже їх у святого Нектарія – в достатку.
Наталія Тіхонова
Журнал для молоді – ОТРОК.ua
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №5
