Як часто ми виносимо вердикт ближньому з якихось абсолютно безглуздих причин. Починаємо у своєму гніві чинити незрозуміле, коли щось образило нас, а інша-то людина по-суті не винна.
Чи помічали ви за собою, що, поспішно розлютившись через якийсь вчинок ближнього, потім про це шкодуєте? І навпаки, вчасно утримавши себе від бурхливого прояву почуттів, потім радієте, що не допустили цього.
Причина конфлікту
Давайте поглянемося на себе: що відбувається з нами в хвилину сильного роздратування? Та ми ж втрачаємо голову, неначе божевільні перестаємо контролювати ситуацію. Всередині усе кипить, розум не діє, мова стає різкою. І тільки потім ми пояснюємо все тим, що «погарячкували трішки».
Отже, одна з причин конфліктів людей – нестриманість та нетерплячість. Нам здається, що ми неодмінно праві і що потрібно негайно висловити усе, що думаємо.
Усім нам не раз доводилося спостерігати ситуації, як хтось, «потрапивши під гарячу руку», опинявся в такій немилості, що доля його вирішувалася найкардинальнішим чином. Свою втому, засмучення, образи від невдач та прикрощів, що трапилися, ми випліскуємо на першу людину, що опинилася поруч, неначе це вона є причиною усіх наших бід та нещасть.
Подібний зрив легко обертається взаємною, іноді довголітньою ворожнечею. І можливо, що скривджена нами людина, прийнявши від нас естафету запальності та роздратування, передасть її комусь іншому. У результаті, немов по ефекту доміно, люди докучають один одному через якісь дрібниці.
Отримана образа від інших сидить в душі неприємним болем і виплескується назовні при першій же нагоді. Проте в нашому житті діє закон бумеранга. Те зле, що робимо ми іншим людям, неодмінно повернеться до нас, хоч би від абсолютно сторонніх людей, обов’язково хтось теж розлютиться і теж задасть нам болю.
У зв’язку з цим преподобний Марк Подвижник у своєму 6-му Слові висловив дуже важливу думку: спільність з іншими людьми буває не лише від любові, але і від злості. Причому спільність від злості накликає на тебе біди ненависної тобою людини.
Як пише преподобний Марк, «кожен, хто кривдить ближнього, пропорційно з образою переймає на себе спокусу кривдженого ним». Ось чому люди злісні неодмінно піддаються нещастям, причини яких не можуть самі зрозуміти – Господь попускає їм те, що попускалося іншим людям, які потерпіли від злісних образу.
Отже, багато наших проблем пов’язані з тим, що ми вкрай нетерплячі до інших і не можемо зберігати самовладання. Причому виплескуємо своє роздратування переважно на найближчих людей.
Чи є засіб до вирішення цієї проблеми?
У конфлікті, коли ви починаєте гніватися на будь-кого, не давайте волю першому слову. Якщо ви відчуваєте, що вже виходите з себе, промовчіть. Зазвичай вважається, що краще вимовити усе, що ти думаєш, так би мовити – виплеснути назовні негатив, щоб всередині його не залишилося.
Але в хвилину гніву досить вимовити перше слово, як за ним скажете і друге, важче першого, і конфлікт спалахне як вогонь, який погасити буде дуже важко.
Святитель Ігнатій (Брянчанінов) пропонує таку пораду: не роби ніяких рішень під час свого гніву. «Година гніву є година безумства для кожного того, хто розгнівався, хоч би той, хто розгнівався належав до щонайперших мудреців».
Кожне рішення повинне виходити із зрілого, неупередженого судження, а не з пристрасті, що охопила душу. Адже скільки бридких речей люди наговорять один одному в хвилину гніву! Скільки найбезглуздіших рішень приймуть!
Якщо ви відчуваєте, що готові вибухнути, то на мить зупиніться. Не говоріть нічого в мить, коли відчуваєте, що розлютитеся. Психологи, до речі, в таких ситуаціях радять зробити три спокійні вдохи і видохи, неначе ви у цей момент над чимось замислилися. Втім, у кожного християнина є куди сильніший засіб -вимовити про себе нехай і коротеньку, але молитву.
Звернувшись розумом своїм до Бога, ви відволікнетеся від роздратування, напад пристрасті втратить своє перше напруження. А звернення до Господа надасть свободу від виниклої спокуси запальності.
Коли ж перша хвиля почуттів та емоцій буде здолана, ви вже легше опануєте себе, повернете собі рівновагу і дасте відповідь більш зважено та спокійно.
Насправді, подвиг християнського життя полягає не в тому, щоб створити якісь великі героїчні справи, а в тому, щоб у своєму повсякденному житті хоч би в малому перемагати пристрасті та чинити добро іншим людям. Так, так, життєвим подвигом є зовсім не тільки героїзм в екстремальних ситуаціях.
Християнська любов
Християнська любов до ближніх та жертовність в повсякденному житті – теж подвиг та героїзм, хоча і непомітний іншим. Але якщо, скажімо, герої війни переймають удар на себе виключно в хвилину небезпеки, коли совість спонукає пожертвувати собою, то кожному християнинові така жертовність заповідана Христом як правило повсякденного життя, тобто щоб переймати удар на себе і не наносити його нікому іншому.
Як би це не виглядало важким, християнська жертовність та любов мають бути для нас повсякденністю. Насправді, у нас власне і немає іншого виходу – або працювати над собою і долати образи, або плисти за течією.
Отже, для того, щоб здолати в собі запальність, слід розпочати з малого. Найперше, це, коли тебе образять, мовчи. Не дозволяй собі виплескувати обурення. Наступного разу промовчати буде легше, менше стане і зніяковіння від заподіюваних прикрощів.
Друге: якщо назріває конфліктна ситуація, то головне – не дати душі захопитися пристрастю. З появою перших злих почуттів потрібно відразу ж звертатися до Бога з молитвою: «Господи, допоможи, зміцни, захисти»!
Святитель Ігнатій дає нам пораду: «Усіма заходами потрібно старатися зберегти мир душевний і не обурюватися образами від інших: для цього потрібно всіляко прагнути утримувати гнів та дотримувати за допомогою уваги розум і серце від непристойних рухів. Образи від інших повинно переносити байдуже та привчатися до такого настрою, ніби образи їх стосувалися не нас, а когось іншого. Така вправа може надати тишу серцю людському і зробити його обителлю Самого Бога».
Ще одне завдання – перемогти в собі спалах злості в той же самий день, ще до заходу сонця. «Сонце нехай не зайде в гніві вашому» (Єф. 4: 26), – сказано у Священному Писанні. Легко вирвати бур’ян, що не встиг пустити коріння, а ось укорінений видалити вже набагато важче.
Звичайно, у кожного з нас трапляються випадки, коли терпіння на другий або третій раз зникає. Чому ж так? Ми часто не терпимо наших ближніх, тому що вважаємо: нам доведеться терпіти нескінченно. Але в житті усе буває лише кілька разів.
Нехай щось трапляється десять або двадцять разів, але потім все одно завершиться. Усе має кінець, і біда наша в тому, що ми цих декількох разів потерпіти не бажаємо. «Терпінням вашим спасуться душі ваші» (Лк. 21: 19), – сказав Христос.
І якщо ми постараємося вникнути, то побачимо, що одні і ті ж ситуації можуть тягнути людину до загибелі, але можуть стати і сходинкою до порятунку її душі, залежно від того, дратуємося ми, або ж, виявивши терпіння та любов до ближнього, загартовуємо душу в добрі.
Ось, наприклад, яку абсолютно несподівану для нас сторону в неприємних для нас ситуаціях спілкування з ближніми розкриває преподобний авва Дорофей: «Трапляється також, що інший, як здається йому, перебуває у мирі та безмовності; але коли брат скаже йому образливе слово, то він бентежиться і тому вважає себе в праві гомоніти на нього, кажучи: якби він не прийшов і не збентежив би мене своїми словами, то я не згрішив би. Ось смішне судження! Ось зваблювання диявольське! Невже той, хто сказав йому слово, вклав в нього пристрасть? Він тільки показав йому ту, яка вже була в ньому, для того, щоб він, якщо хоче, покаявся в ній».
Ось так Господь усіх нас ставить в ситуації, що розкривають нам наш справжній внутрішній зміст. Такий Промисел Божий, щоб ми вдосконалювалися, спілкуючись один з одним, зростаючи в терпінні, покорі та взаємній любові.
Потрібно тільки правильно поглянути на те, що відбувається. Тоді замість постійних пересудів, ми побачимо свою внутрішню неправоту, здолавши яку знайдемо внутрішній мир.
Валерій Духанін
Джерело – “www.pravoslavie.ru“
Переклад українською – “Волинь Православна”
